Газета «Гуцульський край»

Часопис Косівського району (Архів до 2013 року)

Знайомство зблизька. Наші земляки

Вересень 6, 2012 | Коментарів: 3 | Переглядів: 4 741

Богдан РОМАНОВСЬКИЙ: «У своєму краї, на своїй землі ми мали б ґаздами бути, без принижень і потурань»

Йому снилося синє, синє небо, житнє поле з блакитними волошками й смішними кирпатими сокирками, зелені луки й полонини,  та до болю рідні Карпати… І  він, юнак із гуцульського краю,  стрімголов біг навперейми мріям, бо ж у голові їх чимало роїлося: скільки задумів, скільки хочеться зробити в житті, бо ж воно тільки, тільки починається, бо ж тобі тільки вісімнадцять…  Та ось сонце затягнулося хмарами, зникло колосисте поле, загубилися в тумані гірські хребти, земля тікає з-під ніг, залишаються тільки скрипучий пісок та гаряче каміння і… невблаганні мрії. А ще Матір Божа, яка мовить: «Тримайся, синку, тримайся. Ти ж іще такий юний, тобі жити ще й жити».

… Розплющив очі. «До чого ж тут слова «тримайся, синку» і Матір Божа?, — промайнуло в голові нашого з вами земляка, уродженця Уторопів Богдана Романовського, — адже щойно їхав  у військовій бойовій машині  серед хребтів загубленого в горах чужого Кандагару, чужої країни, де відбував солдатську службу, виконував обов’язок перед державою». Зрозумів Богдан слова Божої Матері тільки потім, коли не відчув ніг, своїх ніг. Ні, він їх відчував, відчував кожен палець на нозі, здавалося, навіть, міг ворушити ними. Але їх не було, не було ні пальців, ні ніг. Права нога залишилася прямісінько там, у гарячих пісках на розпеченому сонцем  камінні Афганістану. А ліву, геть роздроблену, розтрощену осколками з гранатомета воюючої сторони, ампутували вже в госпіталі  Кандагару. Пригадує тепер мій співрозмовник, Богдан Романовський, як було тяжко усвідомлювати те, що він — каліка, інвалід. Життя, здавалося, обірвалося. Тільки залишився отой наповнюючий душу й тіло відчай. Для чого жити? А мрії, скільки мрій зробити всього доброго для людей? Як тепер бути з ними?! І ці мрії в одну мить зруйнував вистріл в бойову машину, у якій рухалися наші українські хлопці. Ті, яких без їхньої на те волі направляли служити в чужу країну, змушували бути німими учасниками чужої війни. Ніхто не вважав на бажання новобранців, на сльози й квоління їхніх матерів. Афганістан… Це було, як припис, вирок долі!


Та життя, цей найвищий Божий дар, узяло верх над відчаєм молодого хлопця з Карпатських гір. Довго лікував рани і фізичні, і моральні Богдан. Адже утратив хлопець не тільки ноги, але й отримав тяжке проникаюче поранення черевної порожнини. Госпіталі у Кандагарі, потім у столиці Афганістану Кабулі та підмосковному місті Подольську. За ними  довготривала реабілітація в кримських Саках. Власне, там і отримав Богдан Романовський нові «ноги» — протези, які йому виготовили в столиці колишнього Союзу Москві.   Вчився хлопець наново ходити, кусав губи до болю, на відчай старався не зважати. Він починав нове життя… без ніг, здавалося б, немічним інвалідом.

…І ось уже з тих пір спливло чимало вод. Сьогодні Богдан Романовський на порозі свого 45-річчя. Життя —  в розквіті. І це в повному розумінні слова. За плечима: навчання на юридичному факультеті Львівського державного університету ім. І.Франка, праця юрисконсульта в Державній податковій інспекції у Верховинському районі, а після стажування у Верховинській районній державній нотаріальній конторі й отримання Свідоцтва про право на зайняття нотаріальною діяльністю та реєстраційного посвідчення про реєстрацію приватної нотаріальної діяльності у Верховинському районному нотаріальному окрузі працює там же приватним нотаріусом. Останні сім років  наш земляк Богдан Романовський мешкає  з сім`єю в Києві, де працює приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу. Йде  по життю, торуючи сам собі шлях, адже було б  за злочин не скористатися шансом на життя, яке доля подарувала йому вдруге ще там, на чужій землі.

Але найголовнішим, що подарувала йому доля, на що благословила його Матір Божа – це його дружина Галина, вірна, любляча й розуміюча подруга, друга половинка Богдана, також наша із вами землячка. А ще три квіточки-царівни його донечки Марійка, Ілонка та найменша Ангелінка. Ось — це його найбільше багатство, найцінніший, найдорожчий дарунок від Бога. Він низько вклоняється Всевишньому, дякує долі, а ще неодмінно хоче здійснити мрію – прислужитися всім серцем людям, простим, таким, як і він сам, Богдан, бо даний посланий Богом. Адже життя продовжується. І задумів нереалізованих так багато. До того, стільки переживши, ти бачиш інші цінності життя, більше розумієш тих, хто тебе оточує, – адже нелегко сьогодні простим людям у цьому непробивному хаосі життя, де тебе не розуміють, обминають, на поріг не пускають, де закони створюють під себе і просто народ не помічають.  А розумієш, бо ти один із  тих тисяч, десятків, сотні тисяч українців. Хоча мало б бути інакше у своєму краї, на своїй землі: ми мали б ґаздами бути без принижень і потурань.

Олеся ОТТА.

0

Коментарі

Коментарів: 3

  1. Василь
    Вересень 6, 2012 о 09:59

    Прочитав публікацію, моторошно на душі стало.За які цінності та блага воювали молоді хлопці.Однак цей хлопець неповторної життєвої позиції. Сьогодні молодь наша не хоче взагалі чути за армію.

  2. Мирослав
    Вересень 26, 2012 о 19:47

    Огоо скільки людина пережила я незнав цего всього!
    Бажаю удачі у цьому трудному нелегкому житті!

  3. Сильна людина Богдан Романовський | Government Relations в Україні
    Травень 16, 2014 о 20:08

    […] собі зацитувати матеріал Олесі Отти, який нашвидкоруч не бачив раніше: “Пригадує тепер […]

Написати коментар

Вам потрібно увійти, щоб написати коментар.