Газета «Гуцульський край»

Часопис Косівського району (Архів до 2013 року)

З кожним роком ветеранів стає менше

Червень 29, 2012 | Коментувати | Переглядів: 2 032

Промайнуло не одне десятиліття з тих пір, відколи закінчилась Велика Вітчизняна війна, але не слабшає біль втрат у багатьох родинах.  У кожного з нас є таке, чого ми не можемо забути, воно назавжди вкарбувалося в нашій пам’яті – священне і дороге, бо нерозривно пов’язане з великою боротьбою за честь і незалежність нашої Вітчизни. Це почуття нерозривне з безмежною та палкою любов’ю до Батьківщини. Було пролито багато невинної крові, виплакано немало гірких сліз, знесено море людських страждань –  і все задля того, щоб ми сьогодні милувалися чистою блакиттю неба, спокійно спали, навчались і   жили.

Моїм  обов’язком і великою честю стало розповісти усім про Людину з великої букви, яка все життя користується  неабиякою повагою у односельчан, ветерана Великої Вітчизняної війни, чуйного, прекрасного лікаря, в минулому позаштатного кореспондента газети «Радянська Гуцульщина» Лубіва Антона Антоновича, одного з-поміж тих, хто на сьогоднішній день залишився живий.

На превеликий жаль, цього року за станом здоров’я ми не змогли  поспілкуватися з Антоном Антоновичем і привітати його з Днем Перемоги.


А.А.Лубів народився 25 жовтня 1921 року в селі Лючки.   Навесні 1941 року Антона Антоновича   Яблунівський РВК призвав до армії та  зарахував у 624 полк 11 гвардійської дивізії, 381 медсанбату. Воював у третьому Білоруському  фронті під командуванням Івана Даниловича Черняховського. Найбільше запам’яталися бої за взяття столиці Східної Прусії – Кенізберга. Має військові нагороди: «Медаль за бойові заслуги», «Медаль за взяття Кенізберга», «Медаль за перемогу у Великій Вітчизняній війні», Орден Великої Вітчизняної війни, Орден Богдана Хмельницького та багато ювілейних медалей. У 1945 році Антон Лубів демобілізувався з армії. Вступив у Станіславське медичне училище (нині Івано-Франківське).  1949 року  Кутський райздроввідділ   направив його на роботу у с. Білоберезку, а згодом — у с. Великий Рожин.

1955 року Антона Антоновича було переведено до с. Тюдова. Там він пропрацював 35 років завідувачем ФАПом. Увесь цей час поруч з ним була і є любляча і турботлива дружина Марія.

Вже давно відгриміли останні залпи гармат, загоїлися рани на українській землі, та роками не стерти в  народній пам’яті подвиги героїв. Про них нам нагадують пам’ятники бойової слави, обеліски, братські могили, вулиці і площі, названі на честь переможців.

Тож нашим обов’язком завжди є пам’ятати про тих, кого немає поряд, піклуватися про тих, хто воював за нас, хто живий.

Каріна БОЙЧУК,
учениця 10 класу Тюдівської ЗОШ.

0

Коментарі

Написати коментар

Вам потрібно увійти, щоб написати коментар.