Газета «Гуцульський край»

Часопис Косівського району (Архів до 2013 року)

З кожним роком ветеранів стає менше

Червень 29, 2012 | Коментувати | Переглядів: 2 189

Промайнуло не одне десятиліття з тих пір, відколи закінчилась Велика Вітчизняна війна, але не слабшає біль втрат у багатьох родинах.  У кожного з нас є таке, чого ми не можемо забути, воно назавжди вкарбувалося в нашій пам’яті – священне і дороге, бо нерозривно пов’язане з великою боротьбою за честь і незалежність нашої Вітчизни. Це почуття нерозривне з безмежною та палкою любов’ю до Батьківщини. Було пролито багато невинної крові, виплакано немало гірких сліз, знесено море людських страждань –  і все задля того, щоб ми сьогодні милувалися чистою блакиттю неба, спокійно спали, навчались і   жили.

Моїм  обов’язком і великою честю стало розповісти усім про Людину з великої букви, яка все життя користується  неабиякою повагою у односельчан, ветерана Великої Вітчизняної війни, чуйного, прекрасного лікаря, в минулому позаштатного кореспондента газети «Радянська Гуцульщина» Лубіва Антона Антоновича, одного з-поміж тих, хто на сьогоднішній день залишився живий.

На превеликий жаль, цього року за станом здоров’я ми не змогли  поспілкуватися з Антоном Антоновичем і привітати його з Днем Перемоги.


А.А.Лубів народився 25 жовтня 1921 року в селі Лючки.   Навесні 1941 року Антона Антоновича   Яблунівський РВК призвав до армії та  зарахував у 624 полк 11 гвардійської дивізії, 381 медсанбату. Воював у третьому Білоруському  фронті під командуванням Івана Даниловича Черняховського. Найбільше запам’яталися бої за взяття столиці Східної Прусії – Кенізберга. Має військові нагороди: «Медаль за бойові заслуги», «Медаль за взяття Кенізберга», «Медаль за перемогу у Великій Вітчизняній війні», Орден Великої Вітчизняної війни, Орден Богдана Хмельницького та багато ювілейних медалей. У 1945 році Антон Лубів демобілізувався з армії. Вступив у Станіславське медичне училище (нині Івано-Франківське).  1949 року  Кутський райздроввідділ   направив його на роботу у с. Білоберезку, а згодом — у с. Великий Рожин.

1955 року Антона Антоновича було переведено до с. Тюдова. Там він пропрацював 35 років завідувачем ФАПом. Увесь цей час поруч з ним була і є любляча і турботлива дружина Марія.

Вже давно відгриміли останні залпи гармат, загоїлися рани на українській землі, та роками не стерти в  народній пам’яті подвиги героїв. Про них нам нагадують пам’ятники бойової слави, обеліски, братські могили, вулиці і площі, названі на честь переможців.

Тож нашим обов’язком завжди є пам’ятати про тих, кого немає поряд, піклуватися про тих, хто воював за нас, хто живий.

Каріна БОЙЧУК,
учениця 10 класу Тюдівської ЗОШ.

Коментарі

Написати коментар

Вам потрібно увійти, щоб написати коментар.