Газета «Гуцульський край»

Часопис Косівського району (Архів до 2013 року)

Тато колишнім не буває

Квітень 26, 2012 | Коментувати | Переглядів: 4 983

Відомий психолог дав мудру пораду подружнім парам, що вирішили розлучитись: «Якщо прагнете якнайшвидше закрити сторінку вашого невдалого сімейного життя і на прощання сильно луснути дверима, будьте дуже обережні, бо в цю мить в отворі дверей може опинитись голова вашої дитини».

Я не соціолог і не статистик, але й без спеціальних досліджень ситуація більш-менш зрозуміла. Після того, як сімейний корабель опустився на дно, його найуразливіші «пасажири» — діти, як правило, залишаються жити з матір’ю, бо українське судочинство надає перевагу жінці. Добре це чи погано, правильно чи неправильно – тема не цієї статті. Поцікавмося тим, що відбувається після винесення судового вердикту.

Погляньте на своє найближче оточення — і самі переконаєтесь: дуже часто розлучені жінки виступають категорично проти того, щоб діти зустрічались і спілкувались зі своїм біологічним батьком. Таку тверду позицію можна зрозуміти, якщо «колишній» – жорстокий садист, педофіл або ж асоціальний тип, деградований алкоголем, наркотиками чи злочинним оточенням. Але таких, на щастя, небагато.

Більшість татусів – цілком нормальні люди, які люблять своїх дітей, цікавляться їхнім життям, хочуть з ними спілкуватись, брати участь у їхньому вихованні, допомагають їм у міру своїх фінансових можливостей. Чому ж екс-дружини перекривають їм доступ до рідних кровинок?

Цих жінок можна поділити на кілька категорій.

«Партизанки». Безнадійна ситуація — із серії «Тримай, фашист, гранату». Розлучена жінка люто ненавидить колишнього чоловіка. Діти для неї – гостра «спеція», яка завжди під рукою. Нею так зручно посипати душевні рани батька, роками колупатись у них.

«Закомплексовані». Здебільшого до їх лав стають жінки, яких чоловіки покинули, щоб створити нову сім’ю. Відпустити дитину до батька — означає, впустити її в його родину. Матір непокоїть те, що син чи дочка можуть там побачити.

Молодшу, стрункішу і красивішу дружину? Теплі і щирі стосунки у новій сім’ї, про які давно забули у рідній домівці? А «найгірше»,  вважають такі перестрашені жіночки, якщо діти побачать щасливого тата. Що як дочка або син почнуть порівнювати, аналізувати, а відтак додумаються до того, що батько вчинив правильно, коли розлучився з мамою, що вона на це заслужила?

«Параноїки». Представниці цієї категорії переконані, що колишній чоловік, його рідня налаштовують дитину проти матері. Якщо дозволити синові  або дочці зустрічатися з татом, дитину завантажать негативною інформацією, і вона почне зневажати і може розлюбити маму.

«Снігурочки». Таким доводиться мати справу з татом – Дідом Морозом. Він з’являється у житті дітей рідко і як, правило, на нетривалий час.  Чоловік, замордований докорами сумління, намагається задобрити своє дитя дорогими подарунками, влаштовує для нього коротке, але феєричне свято – з походами у центри розваг та ігрових атракціонів, затишні посиденьки у дорогому кафе, щедрий шопінг із серії «вибирай, чого душа бажає». Після цього знову надовго зникає. Жінки побоюються, що такий Дід Мороз може виставити їх у негативному світлі. Бо якщо тато – це свято, то мама на його тлі – нудні сірі будні: дозує і контролює кишенькові гроші, змушує чистити зуби, готувати уроки, прибирати у кімнаті, сварить, коли син чи дочка пізно повертаються додому і т.д. і т.п.

Запропонований перелік умовний і неповний. У кожної розлученої жінки своя правда, свої причини не пускати дитину до тата. Щиро вірю, що не всі з них дріб’язкові, бувають і справді серйозні. Але ці аргументи можна скласти в одне речення: «Я не хочу, щоб моя дитина зустрічалась зі своїм батьком, бо…». Перечитайте його ще раз і зрозумієте, що ключові слова у цьому реченні «Я НЕ ХОЧУ».

А як же інтереси самої дитини?

Розлучена жінка питає сина або дочку, чи хочуть вони спілкуватись зі своїм батьком? І найголовніше — вона хоче почути чесну відповідь?

Підкреслю – чесну, бо багато дітей на догоду травмованій розлукою і ображеній матері кажуть, що не люблять батька, що він їм не потрібен, лають тата маминими словами. Та чи думають вони так насправді? Мати здогадується, що відбувається у душі дитини, для якої тато – це завжди рідна, близька, дорога, дуже важлива і практично незамінна у її житті людина?

Багато років тому я прочитала інтерв’ю з відомою російською актрисою Наталією Андрейченко.  У ньому вона розповіла цікаву повчальну історію. Свого часу артистка була одружена з талановитим композитором Максимом Дунаєвським. У молодій сім’ї народився син. Через кілька років подружжя розлучилось. Хлопчик залишився з матір’ю. Розрив сімейних стосунків був болісним, Наталія і Максим не спілкувались. Актриса вийшла заміж за австрійського режисера Максиміліана Шела, у новому шлюбі була щасливою. Настав черговий день народження її маленького сина. Того вечора вітчим прийшов додому пізно. Іменинника вже вклали у ліжечко. Максиміліан зайшов до нього у кімнату. Малюк не спав. Чоловік привітав його і несподівано запитав: «Скажи, чого ти зараз найбільше хочеш?». «Я хочу побачити свого тата», — відповіла кількарічна дитина. Вітчим (от вам ілюстрація демократичного європейського виховання і європейських цінностей), незважаючи на істеричні заборони коханої дружини, підійшов до телефону,  набрав номер її колишнього чоловіка і сказав Максимові, про що в цю хвилину мріє його син. Рідний тато усе зрозумів, миттю сів в автомобіль, приїхав і забрав до себе малюка. Тієї ночі хлопчик спав у квартирі батька.

Наступного дня він повернувся до матері і продовжував жити з нею, але той день для всіх персонажів цієї історії став своєрідним моментом істини, спричинив ефект катарсису, допоміг відділити дріб’язкові образи і амбіції від речей справді важливих, збагнути просту, як пряма лінія, аксіому: син любить тата, а тато – сина. І це нормально, так буде завжди. Ігнорувати цю любов, забороняти її – означає чинити жорстокий злочин проти власної дитини. Та й проти колишнього чоловіка — теж. Чому він повинен у суді доводити дане йому Богом, природою і законом право на любов до власних дітей, агресивно відвойовувати або принизливо випрошувати в екс-дружини кожну мить спілкування з ними?

Жінкам давно пора зрозуміти: батько потрібен дітям не менше, ніж мати. Забороняючи їм зустрічатись, матері виривають з життя дочок і синів сторінку дуже важливого життєвого досвіду, яку багатьом вже ніколи не вдасться ні прочитати, ні відновити. Передусім це стосується хлопчиків, бо для них тато – своєрідний місток, який допомагає потрапити в суворий і часто жорстокий світ чоловіків.
Зрештою, саме тато покаже синові, як передають пас у футболі, як дати відсіч кривдникові, як правильно голитись… Мені заперечать: хлопчика можуть навчити цьому дідусь чи дядько, вітчим, старші друзі. Але чи будуть ці життєві уроки значимими для хлопця, чи залишаться вони у його пам’яті зворушливими спогадами про його дитинство і юність?

Дівчаткам батько теж дуже потрібний. Адже це перший чоловік у їхньому житті (у хорошому, а не кримінальному сенсі цього слова). Він опікується донькою, захищає її, дивиться на неї захопленим поглядом, смішно ревнує. Саме на ньому дівчинка шліфує свої жіночі чари, які в майбутньому допоможуть їй брати у полон серця інших чоловіків.

Кожен психолог підтвердить: дівчатам, які виросли без батька, набагато важче налагоджувати стосунки з чоловіками,  будувати і берегти власну сім’ю, бо вони не вміють цього робити, у рідному домі їх цього не навчили. Тому й розлучаються вони набагато частіше.

Ви звернули увагу на те, як багато останнім часом з’явилось шлюбів, у яких чоловік непристойно старший за дружину? Я не поспішала б записувати усіх молодих дружин старих чоловіків до армії хижих і корисливих утриманок, для яких головне – матеріальний достаток і пухкий гаманець дідугана.

Багато юнок і справді кохають своїх череватих і лисих партнерів, щасливі у шлюбі. Цікаво було б провести соціологічне дослідження, щоб дізнатись: скільки з них виросли без тата? Чомусь переконана, що відсоток буде вражаючим. Можливо, поєднуючи своє життя з немолодим чоловіком, дівчина намагається у такий спосіб компенсувати відсутність справжнього батька?

Переповім життєву історію, яку почула від жінки, що виросла в неповній сім’ї. «Знаєте, — розповідала вона, — в душі кожної людини є багато «скриньок», де зберігають різні спогади. У моїй скриньці під назвою «тато» була порожнеча – як величезна космічна діра: холодна, тривожна. Все своє життя я відчувала, що мені дуже бракує батька, і намагалась зрозуміти, чому. Якби він був із нами, ми жили б заможніше? – питала саму себе. Але ми з мамою ніколи не бідували.

Якби тато був зі мною, він би мене захищав? Але мама теж нікому не дозволяла мене кривдити. То чого мені так не вистачає? Відповідь прийшла несподівано. Якось я прибирала у кімнаті і краєм вуха слухала музичну радіостанцію. Юна ведуча заповнювала паузи між піснями своїми пустопорожніми балачками. В одній з них почала розповідати, як їхала з роботи додому в автобусі, як побачила в кріслі
пасажира, що тримав на руках малу донечку, як дівчинка заснула і чоловік обережно взяв її на руки і поніс до виходу. Ведуча пригадала, як її саму колись тато носив на руках.

Зізналась: їй це так подобалась, що вона деколи хитрувала – вдавала, що заснула, щоб тато взяв її на руки… Знаєте, — ледь стримуючи сльози, сказала мені немолода жінка, — після цих слів я нарешті збагнула — у моєму житті ЦЬОГО НІКОЛИ НЕ БУЛО».

Кожна жінка, яку природа наділила материнським інстинктом, зможе пригадати такий випадок. Серйозно хворіє дитина. Мати не може їсти, спати. Усі думки зводяться до однієї: «Чому моє дитя так страждає? Господи, забери його біль — віддай мені». Справді, в екстремальних ситуаціях жінка готова пожертвувати своїм життям заради рідної дитини: закриє її своїм тілом від куль, кинеться під колеса зустрічного автомобіля, що мчить на шаленій швидкості. То чому вона не хоче скласти значно меншу пожертву  заради рідної дитини – наступити «на горло»  гірким спогадам, болісним образам, власним амбіціям і пустити дочку та сина до рідного тата?

Пам’ятаєте, як мудрий Соломон розпізнав справжню матір? Якщо прочитати цю притчу уважніше, можна дійти висновку: йдеться не про банальну суперечку двох жінок за одного хлопчика, а про набагато важливішу річ — жертовну здатність справжньої матері відпустити від себе дитину, якщо це потрібно для її фізичного і психічного здоров’я, для її блага і щастя. Відпустити до рідного тата, відпустити в
професію, яку дитина обрала для себе, до майбутніх невістки чи зятя, на постійне проживання в інше місто чи країну… Саме так – відпустити. Навіть, якщо власне серце крається від нестерпного болю.

Аліса МУДРИЦЬКА

0

Коментарі

Написати коментар

Вам потрібно увійти, щоб написати коментар.