Газета «Гуцульський край»

Часопис Косівського району (Архів до 2013 року)

Рідна наша, Богом дана мова

Лютий 28, 2012 | Коментувати | Переглядів: 2 076

Колись видатний лінгвіст Олександр Потебня сказав слова, які не втратили своєї актуальності й сьогодні: «Усі українські бажання, які оминають мову, збудовані на піску». Роздумуючи над ними, доходимо висновку, що наша нація ніяк не може зайняти належне їй місце серед інших народів світу, подолати комплекс меншовартості, самоідентифікуватися тому, що серед числа інших проблем не останнє (а можливо, й одне з перших) займає проблема ігнорування мовної політики в державі. Властиво, така українська національна мовна політика до цього часу не вироблена, хоча уже більше як 20 років живемо в незалежній Україні. Закон «Про мови в Українській РСР», прийнятий ще 1989р., безперечно застарів, так і не набувши юридичної сили, бо не було сформовано ні механізмів дієвого контролю за його дотриманням, ні узаконено санкції до його порушників.

І хоча в ст.10 Конституції України записано, що «Державною мовою в Україні є українська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх царинах суспільного життя по всій території України», — щоденна ця ж таки суспільна, економічна, соціальна, побутова практика, на жаль, цього не засвідчує.

Усі народи світу розуміють, що національна свідомість формується через національну мову. Саме це й стало причиною для ЮНЕСКО ввести в календар землян святкування 21 лютого Міжнародного дня рідної мови. Для нас це є підставою знову й знову загострити увагу суспільства на упослідженому становищі української мови в Україні, а також і серйозних наслідках, які з цього випливають.

Поставмо хоча б декілька запитань. Якщо політичні діячі, державні чиновники не розмовляють українською мовою (не вміють або не хочуть), то чи можна говорити про їх національну свідомість? І чи хочуть люди з антиукраїнською ментальністю будувати Українську державу? Дбати про український народ? Захищати соборну єдність України? Її економічну і державну безпеку? І нарешті — бути українськими патріотами?

Запитання, скажете ви, не потребують довгого обдумування, відповідь на них однозначна.

Як бачимо, мова в нашій державі — не просто філологічний фактор. Тому й всі наші поневолювачі, без винятку, трактували її «як політичний рух», а тому вдавались до різних форм її знищення і в першу чергу — до лінгвоциду (мововбивства). Він почався з 1690р., коли Собор російської православної Церкви осудив київські духовні книги, наклавши на них прокляття й анафему. З того часу українська мова заборонялась (офіційними документами) 170 разів! Укази Петра І, Катерини ІІ, Валуєвські циркуляри, Емські укази нищили українську мову послідовно й неухильно. Радянська система пішла ще далі: встановлює контроль над структурою української мови, забороняє велику кількість слів, синтаксичних конструкцій, граматичних форм, правописних й орфоепічних правил, а натомість пропагує інші, ближчі до російських «або й живцем перенесені з російської мови» (Ю.Шевельов).

Як бачимо, боротьба відбувається не лише в людській психіці, а й у самій мові.

Ця ж денаціоналізація, але вже в теперішній, незалежній Україні, виявляється і в тому, що, як ми вже зазначали, українська мова так і не утвердилась як державна, що час від часу виникає спекуляція щодо другої — російської! — державної мови, щодо захисту — не української, ні! — російської мови, якій, мовляв, щось там загрожує в Україні. Сфера живого українського мовлення неухильно звужується: в радіо— і телеефірі переважає мова російська. На душу населення маємо на рік аж 0,09 української книжки (бідна душа!) Українські діти отримують на місяць лише 100 тисяч примірників україномовних періодичних видань. На сході й півдні України, в Криму закриваються українські школи, у ВНЗ цих регіонів навчання проводиться, всупереч Конституції, російською мовою.

Не дурімо самі себе, як сказав великий Шевченко, що мовні питання не такі вже й першочергові: вчені давно вже відкрили органічну (на анатомо-фізіологічному рівні) єдність людини та її етнічної мови, залежність тривалості життя людини від того, якою мовою вона розмовляє — рідною чи чужою. Зокрема, український дослідник, медик за фахом, Олександр Харченко стверджує, що така анатомічна «деталь» людського організму, як під’язикова кістка, до якої інформаційно під’єднані всі м’язові системи організму, відчуває відбацію Землі й вібрує відповідно до території проживання людини. Через ці специфічні особливості під’язикова кістка бере участь у мовленнєвому процесі, а отже й відображає особливості мовлення на будь-якій території. Француз говорить з прононсом, а італієць (там ще є додаткова вібрація моря) — дуже швидко. Британець ковтає закінчення слів — це вічні тумани змушують його закривати рота. Тож кожна частина планети вібрує по-своєму, створюючи специфіку мови. Отже мова — явище органічне.

А щодо тривалості життя українців, яка є чи не найменшою в Європі, пан Харченко задається питанням, чи не залежить це від того, що українці розмовляють чужою, російською, мовою, в іншому випадку — суржиком, який, наче бур’ян, засмічує нашу мову. Виходить, що людина ламає рідну мову, а відтак ламає й тіло…

Всевишній дав нам українську мову. Вона — одна з найдавніших мов світу. В реєстрі інтегрованого словника України повне число словоформ — близько 5 мільйонів! Українською мовою розмовляють біля 60 мільйонів українців у 156 країнах світу. Рідна мова — найцінніший дар. Тож збережімо його і передаймо своїм нащадкам. Це — наш найсвятіший обов’язок.

Аделя ГРИГОРУК,
старший науковий співробітник науково-дослідної лабораторії “Гуцульська етнопедагогіка і гуцульщинознавство” Національної академії педагогічних наук України, заслужений працівник освіти України.

0

Коментарі

Написати коментар

Вам потрібно увійти, щоб написати коментар.