Газета «Гуцульський край»

Часопис Косівського району (Архів до 2013 року)

За Україну, за її Волю, за Честь, за Славу, за Народ!

Лютий 20, 2012 | Коментувати | Переглядів: 4 942

1912 рік – рік Української Повстанської Армії, Національної Скаутської Організації України «Пласт», Рік голови проводу ОУН Ярослава Стецька, Героя України Олекси Гірника та 83-ї річниці створення ОУН.

Росте калина над порубами,
Як наша пісня, росте врозгін.
Ми триста років були рабами!
Пора настала – вставай з колін!

Вставай, народе, в святу годину,
Та не для помсти за рідну кров:
Вставай за правду, за Україну, —
Вставай, народе, твій час прийшов!

Нам страх вганяли в мозольні жили,
Нас обертали в покірний тлін.
Ми триста років Москві служили…
Пора настала — вставай з колін!

Вставай, народе, в єдину лаву,
Шикуй братерство всіх наших мов!
Вставай творити свою державу, —
Вставай, народе, твій час прийшов!

На ясні зорі, на тихі води
Нас велелюдний покликав дзвін.
Ми триста років ждали свободи.
Пора настала – вставай з колін!

Вставай, народе, возз’єднуй сили,
Ламай залізо старих заков!
Вставай з лежанки, вставай з могили!
Вставай, народе, твій час прийшов!
Д. Павличко.

Вартуймо, українці, державу!

«Ви знаєте, Лесю, вже є Україна!
Але українців ще майже нема…
Антоніна Листопад.
З вірша «Відчинена брама» (до Лесі Українки).

Як не прикро, але такі величні за значенням слова, як «свобода», «демократія», «воля», «незалежність України» часто використовують для свого захисту новонароджені бюрократи, безвідповідальні працівники і навіть деякі студенти університету чи інституту чи інституту (майбутня українська еліта?!), котрі дійшли до такого рівня «інтелектуального розвитку», що палять цигарки в аудиторіях, а недопалки кидають під парти. Брудними черевиками стають на батареї, впираються об стіни, ламають замки, стільці… Їдуть з навчання на вихідні додому, у автобусі всі сидять, а старші люди, стоячи над ними, вислуховують їхні розмови по мобільному, пересипані з словами «тіпа», «двіжуха», «коза» і т.п.

Спалахують гнів і біль. Хто винен? Батьки? Школа? Вищий навчальний заклад? Відомо, що з найменших частинок складається ціле, а якщо ці частинки, тобто дрібниці, які ми, на жаль, не завжди належно оцінюємо хибні, то таким буде і оте ціле. Якою буде через місяць, рік, два, п’ять наша Україна, залежить від кожного з нас, зокрема, від нашої праці, поведінки, від розуміння сучасних складних, надто складних політичних, матеріальних, духовних проблем…

Виїжджаючи на заробітки за кордон, перебуваючи там більше 8-10 років, дехто вже почав забувати про колишні матеріальні скрути, голодомори, які випали на дитинство їхніх батьків і дідів, про те, що десятки мільйонів найбільш національно свідомих українських громадян страждали, мучилися, вмирали в тюрмах, на засланнях, на так званих «будовах комунізму», нинішні «афганці» гинули під час «інтернаціональної допомоги» в інтересах московських імперіалістів…, дехто забув і про студентський подвиг голодування восени 1990 року в Києві, який, коли взяти їхню готовність прийняти мученицьку смерть, — дорівнював хіба що відчайдушності героїв Сенатської площі або лицарів зеленого поля під Крутами…

Мені пригадалися ті дні, коли, вже в далекому, 1990-му році у Яблунові розпочалися розкопки. Тоді, на території колишнього НКВС, тодішнього дитячого садочка, ми, молоді люди, члени Коломийського товариства «Меморіал» розкопали 74 людські скелети, щоб по-християнськи перепоховали їх. Не можу забути розкопаний жіночий гердан, коси, пряжку з тризубом, прострелені черепи, зв’язані колючим дротом руки… Ще страшніше стає від того, що в пісочниці, де гралася в садочку моя дитина, було знайдено дві бойові гранати, а на стінах у підвалі дитячого садочка сліди від куль і гаки, на яких мучили жертви. І про все нам розповідали очевидці…

Цього забути неможливо. Пам’ять про закатованих в Яблунівському НКВС березунів, стопчатівців, космачан буде завжди жити в наших серцях. Адже вони, молоді герої Української Повстанської Армії, і просто юнаки і дівчата, жінки і чоловіки були закатовані за те, щоб сьогодні ми були на варті нашої Української держави. Вони вірили, що настане той час, коли поняття «патріотизм» не буде асоціюватись з кров’ю, катуванням, тюрмами, підпіллям і розчуленими сльозами радості, а з національним виробництвом, торгівлею, менеджментом, наукою, мистецтвом, і ці чинники приноситимуть в Україну матеріальне і духовне багатство, коли не приналежність до якоїсь партії буде визначати суть дій того чи іншого керівника, а його непосильний, титанічний, організаторський хист господарника і бажання працювати на користь українській громаді, коли українська мова буде державною мовою і обов’язковою для спілкування не лише у Верховній Раді, але й у всій Україні…

Голос предків просить нас, щоб назавжди пропала «незгоди проклята мара» (І.Франко), спонукає до кінця збагнути нинішню соціально-економічну, політичну, морально-психологічну ситуацію, реальне життя, бо тільки в духовно-національній єдності можна подолати рабську психологію, піднятися з колін і міцно стати на ноги, повернувши минулу славу України.

Л. БЕЗПАЛОВА,
редактор газети «Гуцульський край».

0

Коментарі

Написати коментар

Вам потрібно увійти, щоб написати коментар.