Я – Світло, а ви не бачите Мене;
Я – Дорога, а ви не йдете за Мною;
Я – Істина, а ви не вірите Мені;
Я – Життя, а ви не шукаєте Мене;
Я – Учитель, а ви не слухаєте Мене;
Я – Господь, а ви не скоряєтеся Мені;
Я – Ваш Бог, а ви не молитеся Мені;
Я – Ваш найкращий Друг, а ви не любите Мене;
Якщо ви нещасні, то не звинувачуйте Мене.
(Святе Письмо).
Ці слова я не випадково взяла, як епіграф до колонки. Адже кожен з нас повинен завжди пам’ятати, що на землі (не кажучи про посади) ми у гостях, тобто тимчасово. За нами – добрі справи, чесність, щирість, жертовність, а результат – від Бога.
Скільки треба людині землі, будинків, автомобілів, дач, костюмів, їжі? Чому, приближені до влади, зокрема місцеві обранці від народу, в першу чергу «беруть» земельні ділянки, не соромлячись того, що Косів маленьке містечко, де всі про кожного знають багато. Нещодавно до редакції прийшов молодий, енергійний депутат, який написав до газети прізвища тих депутатів міської ради, які «взяли» земельні ділянки. Згідно з чинним законодавством редакція утрималась від друку цих прізвищ. Бо натура людська така вже немічна, а гонір інколи так зашкалює, що ми б втягнули наших читачів у довгу-довгу перепалку і суперечки, а чи мав право той чи інший депутат на виділення земельної ділянки йому чи його дитині, і хто більше на це заслуговує.
Сесія міської ради була відкритою, кожен житель міста про це знає… Депутат, який зробив допис до газети, образився на редакцію, мовляв вона «боїться» висвітлювати цю тему і, хитаючи головою, констатував, що «напевно» газета на боці чиємусь і не виконує своєї функції у повному обсязі… Але суть залишилася одна. Народні обранці зловживають владою. І ця теза глибоко укорінилась у нашій свідомості.
Подивімся навколо себе. Схаменімся. Матеріальне заполонило людські серця, трохи вищий за чином старається принизити нижчого, у гонитві за славою і грошима, забуваючи про все… Але, коли у всіх, від вищого до нижчого за посадою, стається біда, всі стають на коліна перед Богом? Чому? Чому у такі чорні хвилини вони не тішаться своїми землями, посадами, автомобілями, дачами, впливовими друзями? Чому це все стає марнотою?
Про все думали, тільки не про Бога. А все це дароване вам і всім нам нашим Творцем.
Святе Письмо вчить: «Не хвалися багатством, якщо воно є в тебе, ані приятелями, тому що вони заможні, хвалися Богом, що все дає, а над усе бажає дати Себе самого.
Не пишайся ані ростом, ані красою тіла, сяка-така недуга може його зв’ялити і опоганити.
Не любуйся своєю справністю чи своїм талантом, щоб не попасти у неласку Бога. Його дар – усе те, що маєш доброго з природи.
Не вважай себе кращим від інших, щоб часом не показався гіршим перед Богом, який знає, що є в людині.
Не зашкодить тобі, якщо поставиш себе нижче від усіх, значно гірше, якщо вважаєш себе вищим, хоч би від когось одного. У покірної людини спокійно на душі, а в серці гордого раз у раз заздро та гірко».
Вірю, що краще не навчить і не скаже ніхто. Про це, як на мене, треба пам’ятати кожному з нас, незалежно від того, ким він працює. І тоді, коли обговорюємо всі питання на сесіях чи засіданнях, і коли виділяємо земельні ділянки, і коли пхаємось у переповнений автобус, і коли стоїмо у черзі у податковій чи земельних відділах, управліннях праці чи пенсійному фонді, і тоді, коли даємо милостиню бідному чи роздаємо подарунки від святого Миколая. І тоді, коли приймаємо гостей з Донецька, у яких кардинально змінюється думка (яку їм «нав’язували» роками) про наш гуцульський край, наших талановитих людей, про наші гори, які бережуть нас від природних катаклізмів.
На жаль, не всі, хто при владі, зокрема місцеві депутати, зрозуміли: час надто швидко змінює суспільно-політичні, соціально-економічні реальності. І не кожен з тих, хто вчора майстерно, методично розривав комуністичні кайдани, руйнував всесоюзну темницю, скандував «Ганьба!», здатний сьогодні так само кваліфіковано будувати Українську Державу. Від окремих з них нині більше шкоди, ніж користі. Це їм важко збагнути. Але треба. Треба поступатися чесним, ерудованим спеціалістам, які не будуть давати нікому жодної підстави кепкувати, насміхатися над нами, вважати нас нездатними піднятись до високого рівня національної гідності і цивілізованих загальнолюдських стосунків.
Ми – тимчасові мандрівники на цій землі. Нічого у цьому світі не залежить від нас. І треба тільки віддатися під волю Творця, тільки довірити Йому свої плани, думки, життя – тільки покласти на нього Надію, тому що сили і можливості наші обмежені. Бо сказав Творець: «Я – Господь і воля Моя на все, і все життя ваше лежить у Мене на долоні. Нічого не станеться без волі Моєї. Судьбу перемінити, а чи справити дано тільки Мені, Творцю вашому. Просите – Я помагаю…».
Нехай Бог допоможе кожному, хто поставив собі за мету написати свою Книгу Життя тут, на землі, щоб не було соромно перед нащадками.
Л. БЕЗПАЛОВА,
редактор газети «Гуцульський край».