Газета «Гуцульський край»

Часопис Косівського району (Архів до 2013 року)

І пензлем, і пером

Грудень 30, 2011 | Коментувати | Переглядів: 1 627

Збери всі весни, які є ще в світі,
І ними свою душу уквітчай…
М.Лазарович «Сонце в душі».

А ті весни квітнуть розмаїто в його душі, і той розмай він переносить на полотно. Але з якогось часу вже не весни, а осені гарячолисті, а часом пересічені, як доля, нещадними дощами прикрашають стіни домашньої художньої галереї. А потім розходяться з добрими людьми по світах, по заокеанських музеях, щоб і там чиюсь душу зігріти. Бо весни – то молодість, а осені ще обнадіюють запізнілим теплом.

Хвороба вперто і вороже відбирає мольберт, а він так само вперто не здається. Малює. А коли вже несила — пише в заповітний зошит у яскравій палітурці ще гарячіші за осінь на його картинах вірші. Розповідає про те, що було і що не збулося, про все, чого прагне, попри все одинока душа митця.

Ви думаєте, легко? Ой, нелегко
Стояти так обличчям до стіни.
Мої ненамальовані лелеки
Перепливають небо восени…
Ви думаєте, швидко? Ой, повільно
Я опускаюсь Вічності на дно…
З підрамника волає божевільно
Розіп’яте порожнє полотно.
Ви лічите на метри чи на літри,
На тонни й грами всепланетний скарб…
А в мене світ вміщається в палітру,
В одну (!) палітру в кільканадцять фарб.

На високім волійськім пагорбі у Черганівці — миле обійстя, прибране-причепурене, здається, не руками старенької мами, а гірськими вітрами вимите-вилизане. А в хаті – з усіх стін —Михайлові картини та спогад про двох, що єднає гірка перша група з її тяжкими недугами та сонце-донечка Юстинка. Таке життя… Навколо нікого. Лиш зарослі лісами пагорби та яри, що невимовною красою сповнені в усі пори року. А Михайло Волощук малює осінь. Бо вона – ще не зима, вона ще дає надію. І він вірить. Зустрічає на своєму пагорбі гостей. Красивий, ставний, у розквіті літ… І з надією, що відступить параліч і його ноги ще мірятимуть околиці, а він з мольбертом на плечі зупиниться десь в найчарівнішому місці, намалює його і подарує світові.

А поки що мережить думка — рядок за рядком. Добре, що хоч одна рука слухається.

Вже, здається, написано все.
Лиш горохом стіну не пробити.
Україно, кохана, порадь, підкажи:
Як нашим дітям надалі жити.

Росте донечка. Юстинка. Береться за пензель, вчиться. Для неї б’ється татове серце. Для неї треба жити. А думки не дають спокою.

Мені здається – я пішов в піке,
І з того насолоду відчуваю.
Хотів би знати тільки, хто штурвал
В своїх руках невидимо тримає.

Думки, думки…
Як листя, що сердито так вітер на мамині доріжки-замітанки кидає.
Я нічого у Тебе не прошу,
Дай лиш, Боже, здоров’я й наснаги.
Змалювати цей світ так хочу,
І не треба для мене слави.

І це дійсно так. Скромно і приречено якось говорить про свої картини. І тільки тоді спалахують променем радості очі, коли поруч сонячний зайчик – Юстинка. У ній — його весни, а ще в тих розмаях-барвах весняних, ще до хвороби писаних, по світах розісланих.

З Михайлом Волощуком розмовляла, його пейзажами милувалася і вірші читала Марія СМЄЛІК.

0

Коментарі

Написати коментар

Вам потрібно увійти, щоб написати коментар.