Газета «Гуцульський край»

Часопис Косівського району (Архів до 2013 року)

Церква Успення Пресвятої Богородиці у Пістині — найстаріша церква Косівщини

Вересень 2, 2011 | Коментарів: 2 | Переглядів: 8 800

Автошлях до курортних Шешорів завжди жвавий. Жителі та гості Косівщини поспішають туди, щоб пірнути у животворну прохолоду знаменитих сріблястих водоспадів. Та лише справжні туристичні «гурмани» знають, що на одному з поворотів цієї звивистої дороги, у селі Пістині, захищена горами і древніми оборонними валами, стоїть унікальна пам’ятка історії та архітектури, найстаріша сакральна споруда району – церква Успення Пресвятої Богородиці. Наші предки збудували її на славу Божу далекого 1600 року. Аж дух перехоплює, коли починаєш замислюватись, які часи вона пережила, що встигла «побачити» впродовж довгих і непростих чотирьохсот літ!

З глибини віків

— Церква з усіх боків обгороджена водою, — розповідає підприємець, депутат районної ради і краєзнавець Василь Табахарнюк. — У ній закладено дуже велику християнську інформацію. Це п’ятизрубний храм, в основі якого — форма хреста. Два потоки, які протікають біля церкви, мають символічну для християн назву Йордан, а покровителем нашої церкви вважають Івана Хрестителя. З покоління у покоління пістиньчани передають цікаву легенду. Розповідають, що церкву планували будувати на протилежному березі ріки. Але три ночі підряд невидима сила переносила будівельні матеріали (підготовлений зруб) на інший бік – туди, де її, зрештою, і збудували.

Здається, увесь цей час старовинний храм і справді оберігає потужна невидима сила. Дерев’яну споруду не спопелив вогонь, не знищила безжальна стихія, на неї не наважились підняти сокиру зайди-атеїсти.

У 30-х роках минулого століття пістиньці вбрали дерев’яні церковні стіни у «корсет» із бляхи. Фахівці-історики, особливо зарубіжні, за серце хапаються, коли бачать таке «знущання» над унікальною пам’яткою дерев’яного зодчества. А місцеві жителі вважають, що саме в такий спосіб зберегли свою церковцю від руйнування.

До 1990 року у ній діяв музей кераміки. Після відродження незалежної України пістиньці повернули свою церкву до життя.

Отець Петро Дяків, церковний комітет (голова Петро Бейсюк, заступник – Юрій Гаврилків) та усі парафіяни з такою любов’ю і пошаною ставляться до своєї старенької церкви, що, здається, небо до її куполів прихилили б, якби змогли. Її відремонтували, замінили прогнилі конструкції, відтворили настінний розпис за всіма правилами сакрального живопису, впорядкували прилеглу територію і старий цвинтар.

Майже шість років вели нещадну війну з короїдом і отримали в ній перемогу. Василь Табахарнюк щедро ділиться набутим досвідом: «Методом проб і помилок ми знайшли оптимальні, на наш погляд, засоби боротьби з цим шкідником. Спершу пропитували деревину живичним скипидаром, потім у кожну дірочку за допомогою шприца заливали сілакрил. Це дуже тривала і трудомістка робота, але подивіться сьогодні на стіни церкви – нема жодної червоточини, хоча раніше їх було безліч», — гордо каже Василь Васильович.

Меценати Іван Мосейчук і Василь Табахарнюк побудували сходи (по обидва боки ріки) на дорозі, що веде до храму. Вона тут теж унікальна. Щоб потрапити до церкви, треба спершу спуститись з берега вниз. Легко долаєш по-ґаздівськи вимощені сходинки і несподівано потрапляєш в оазу неповторної краси – перед очима з’являється чарівне плесо, гідне пензля талановитого живописця. Через ріку веде підвісна кладка. Йдеш нею – неначе у повітрі пливеш. Небесна блакить скрізь: під ногами і над головою. Наступний відрізок шляху веде вгору. Він вимощений гарною тротуарною плиткою. Високі дерева напнули над доріжкою шатро із зеленого листя. Чиясь дбайлива рука навіть шпаківню до дерева причепила.

Перед брамою церковний комітет встановив гарні лавочки. Тут можна посидіти після служби Божої, помилуватись краєвидом, поспілкуватись з друзями і ріднею.

У такому гарному, затишному і віками намоленому місці як це, набагато легше зрозуміти глибокий зміст слова «благодать».

Мекка для туристів

Пістинська церква Успення Пресвятої Богородиці викликає дуже велике зацікавлення у туристів з України і з-за кордону, особливо з Польщі. У церкві є образ святої Варвари, до якого спеціально приїжджають помолитись поляки-паломники.

Вражає старовинний іконостас. Давним-давно його перенесли з іншого, більшого храму, тому йому тут трохи затісно.

Недалеко від церкви є знаменита Іванова криничика. Її воду вважають дуже помічною для хворих очей.

За активного сприяння Василя Чужака до самісінької церкви проклали трубу довжиною 1100 м церкви. Нею тече вода з джерела, яке ніколи не пересихає і впадає у потічок Йордан, постійно живить його. Кажуть, що вода з нього теж має цілющі властивості, схожа на йорданську. Вона чотири місяці не псується і не втрачає своїх смакових властивостей.

Біля рукотворного джерела на подвір’ї церкви встановили скульптуру її покровителя – Івана Хрестителя, кошти на яку офірував Василь Гаврилків. Петро Пліхтяк і Василь Табахарнюк профінансували будівництво ошатної «альтанки», яка захищає скульптуру і джерельну воду від опадів.

Біля церкви росте дуб — один з найстаріших у районі. Навіть старожили не пам’ятають його молодшим і меншим. Цей гордий велетень невідомо яким чином вкоренився на вершечку високої скелі, наче гігантський спрут, обплутав її своїм міцним корінням так, що вже й зрозуміти важко, хто кого тримає: скеля – дуб, чи дуб — скелю.

— Біля нашої церкви є дуже цікаві місця — печери вапнякового походження, у яких жили монахи-пустельники. Збереглись також залишки рукотворних валів, адже Пістиньський монастир мав оборонне призначення. На кладовищі біля церкви є три старовинні надмогильні хрести. На одному з них навіть можна розібрати дату – 1744 рік. Тут є стільки історичних нашарувань, що це місце може претендувати на створення ще одного духовного центру Косівщини, на зразок Здвижинського, — вважає Василь Табахарнюк.

Це не просто екзальтовані слова залюбленого у рідне село краєзнавця. Сама стародавня церква, місце довкола неї – своєрідний згусток історичної пам’яті гуцулів, духовної, сакральної, природної енергії, що манить до себе, відроджує і облагороджує душу.

Аліса МУДРИЦЬКА.
Фото автора.

Пістиньську церкву Успення Пресвятої богородиці часто відвідують паломники польського походження. У день нашого приїзду ми зовсім випадково зустріли там родичку легендарного Аполлінарія Тарнавського, уродженку Великобританії і громадянку США та її чоловіка.

Перша письмова згадка про село Пістинь з’явилась у 1375 році.

Згідно з легендою, воно було засноване монахами. Прийшовши сюди і побачивши незаймані землі, вони сказали: «Пусто тут, безпечно тут, тож піст триматимемо, щоб Бог благословив це місце на безпечне щасливе проживання…». Поселення розквітало завдяки соляному промислу, яке забезпечувало більшу частину його доходів.

У 1600 році в західній частині села спорудили дерев’яну п’ятизрубну церкву Успення Пресвятої Богородиці, а для захисту від знищення і розорення святині навколо неї звели монастирське укріплення, з валами і кам’яними мурами, завдяки цьому церква збереглася і до наших часів.

У 1786 році село Пістинь отримало Магдебурзьке право і стало містом. У поселенні формується типове містечкове передмістя. У 1870 році в ньому нараховувалось 2976 жителів.

Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. село Пістинь славиться кушнірством. Майстерність пістиньських кушнірів була відома не тільки в усіх довколишніх селах, а й на Коломийщині, Снятинщині. Внаслідок двох світових воєн забудова середмістя Пістиня повністю втрачена. Адміністративний статус містечка — також.

Село Пістинь — місце творчості Петра Григоровича Кошака, відомого гуцульського майстра художньої кераміки кінця XIX — початку XX ст. Його творчість базується на глибоких знаннях народних традицій і займає належне місце в історії розвитку народного мистецтва Гуцульщини. Його найбільший внесок – виготовлення сюжетно-тематичних розписів на кахлях. У декоруванні кахлів майстер використовував елементи рослинного світу, зображення диких тварин, звірів, птахів.

Найбільший розвиток пістиньського гончарного промислу припадає на XIX — початок XX ст. Розвивається виробництво мальованих керамічних творів, зокрема мисок і дзбанів. Спадщина народної кераміки села Пістиня дивує своєю технологією, широкою типологією виробів, багатством форм і вишуканим оздобленням.

Здавна славляться своєю красою пістиньські безрукавки, прикрашені аплікаціями, вишивкою і металевими колечками.

Село має багату культурно-просвітницьку, літературну, політичну та релігійно-духовну спадщину. Окрім того, село володіє багатими історико-культурними, рекреаційними ресурсами і потребує охорони. Гірський рельєф, особливості природних умов і ресурсів села утворюють гармонійне етнографічне середовище.

0

Коментарі

Коментарів: 2

  1. Велотріп до церкви Успіння Богородиці в селі Пістинь — найстарішої церкви Гуцульщини | ВелоКосів
    Серпень 13, 2012 о 07:43

    […] приводить до пістинської церкви Успіння Пресвятої Діви Богородиці …, зведеної у 1600 […]

  2. Дмитро
    Серпень 24, 2012 о 23:41

    Церква 1600 року не зберіглася: та, яку зараз можна побачити, збудована у 1858 р. (див. Національний реєстр памяток архітектури).
    Та й навіть якби вона зберігласа, вона не була б найтсарішою церквою Гуцульщини, бо такою є Благовіщенська церква у Коломиї, збудована у 1587 р.

Написати коментар

Вам потрібно увійти, щоб написати коментар.