Газета «Гуцульський край»

Часопис Косівського району (Архів до 2013 року)

Чужі серед своїх

Липень 16, 2011 | Коментувати | Переглядів: 1 591

Вони не примари, та ми їх не помічаємо. Здається, їм немає на що надіятись, чого сподіватись, та сили волі у них вистачає на десяток здорових людей.

Люди-інваліди живуть з нами поруч, ходять тими ж вулицями, дихають тим самим повітрям. Чим завинили вони перед Богом та перед суспільством, що приречені на фізичні та духовні муки? Чому живуть немов чужі серед своїх?

Те, що для нас, здорових людей, є звичайною і непомітною справою, для людини з обмеженими фізичними можливостями може стати нездоланною перешкодою. Спуститись сходами для людини в інвалідному візку чи сліпому перейти дорогу — такий самий важкий вчинок, як здоровій людині піднятись на Еверест.

Та попри свої фізичні обмеження ці люди володіють неабиякою силою волі та величезною, просто колосальною любов`ю до життя.

Вразив випадок, свідком якого я стала нещодавно. Вздовж тротуару, повільно просуваючись на звук і дотик палиці, йшов своєю дорогою сліпий чоловік. На нього не звертали уваги перехожі, оминали його так, немов самі нічого не бачать. Єдиним дороговказом, яким цей чоловік послуговувався, була його палиця. Просуваючись метр за метром уперед, чоловік проводив перед собою палицею. На своє нещастя його шлях пролягав повз дорогу іномарку, якої він ледь торкнувся. Наступної секунди з неї вийшов чоловік років тридцяти п`яти і почав чимдуж кричати, трясти бідолашного старого.

Скільки той не пояснював йому, що він сліпий і нічого не бачить, що не хотів зашкодити його дорогоцінній машині, — нічого не міг довести. Так тривало достатньо довгий час, поки хтось із перехожих силоміць не заштовхав розлюченого чоловіка у його дорогу автівку.

Це не одинокий випадок. Про такі речі потрібно не говорити, а кричати. Життя непередбачуване. Ніколи не знаєш, яким буде завтрашній день. Сьогодні ти їдеш за кермом власної машини, а завтра — з паличкою ідеш пригнічено по вулиці, так само, як той старий чоловік.

Чи не помічали ви, як часто люди, бачачи на вулиці інваліда, відвертають голову вбік. Проте все ж знаходяться ті, хто завжди готові допомогти, простягнути руку допомоги.

Нам, здоровим людям, можна і треба багато чому повчитися у цих сонячних, добрих людей.

Чи бачили ви колись картини, що вишиті чи намальовані ногами? Чи бачили танець на інвалідних візках? Чи, може, чули пісню про сонце від дівчинки, яка ніколи його не бачила? Хіба можна від таких людей відвертатися?

Чого тільки варті Параолімпійські ігри!? Проте їм не приділяють належної уваги ні ЗМІ, ні пузаті бізнесмени та «чиновники в крокодилячій шкірі».

Як не прикро про це казати, але сьогодні рівні можливості для інвалідів залишаються мрією, а суспільна ізоляція – реальністю.

Ми закрилися у своєму світі байдужості, ми навчились обманювати самих себе так, щоб совість не мучила. Ми навчились відвертати від інвалідів голову. Озирніться навколо себе, і ви побачите людину, якій потрібна ваша допомога — не жалість, а розуміння і підтримка. Не завжди матеріальна, інколи просте слово важить значно більше. Вже сьогодні ви можете зробити якусь людину щасливішою, хай навіть на одну теплу і привітну усмішку.

Тетяна Павлюк,
студентка ІІ курсу факультету журналістики ЛНУ ім. Івана Франка.

0

Коментарі

Написати коментар

Вам потрібно увійти, щоб написати коментар.