25 років тому на Чорнобильській АЕС сталася аварія, на ліквідацію якої брали як молодих, так і поважних чоловіків, часто – примусово. Чимало нашого цвіту зів’яло у Чорнобилі, а ще більше підірвало здоров’я, відійшло у вічність.

Ця трагедія відлунюється й до сьогоднішнього дня. Ліквідатори ніяк не можуть зрозуміти, хто вони: герої чи жертви? А все через зневажливе ставлення влади до них.

Для моїх співрозмовників все почалося ще у липні 1986 року. Декому вночі вручали повістку, декого забирали з дому без жодних пояснень. З нашого району дванадцять молодих людей: М.М.Біленчук (Старий Косів), Ю.М.Бойчук (Старі Кути), М.Ф.Пасайлюк (Рожнів), Р.М.Молинь (Косів), В.М.Ковальчук (Смодна), М.М.Бойчук (Космач), В.І.Гриджак (Хімчин), В.Т.Кічеряк (Розтоки), М.В.Копчук (Снідавка), Ю.Д.Орловський (Косів), М.Д.Сіреджук (Космач) забрали у Калуський район на полігон цивільної оборони, який був огороджений колючим дротом і охороняли озброєні міліціонери з собаками. Видовище було тривожне. Тут із 259 осіб сформували Івано-Франківський протипожежний батальйон (в/ч 6033), який бав участь у ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи. У ті дні ніхто з них не знав куди і коли їх повезуть.

Під пильним супроводом правоохоронців прикарпатців було доставлено у Чорнобильську зону. Те, що вони побачили, неможливо передати словами.

Потрапили у справжнє пекло. З новачків зняли одяг, який запакували у паперові мішки, натомість видали форму. Спершу їхній одяг хотіли відправити додому, але передумали. І почалися для них важкі випробування. Перед їхнім батальйоном було поставлено завдання – локалізація наслідків аварії на четвертому і третьому реакторах ЧАЕС, дезактивація приміщень і прилеглої території, забезпечення роботи бетононасосів і транспортерів на спорудженні «саркофагу», дезактивація об’єктів у зоні відчуження та багато іншого.

З 18 липня по 3 вересня 1986 р. вони приборкували атомне багаття ціною власного здоров’я і життя. А сьогодні окремі з них через чиновницьке свавілля позбавлені статусу ліквідатора. Невже ці люди є великим тягарем для України? А, може, чиновники дотримуються принципу: «добрий чорнобилець – мертвий чорнобилець», адже такий не потребує ні пільг, ні компенсацій. Тому вони і досі шукають справедливості у рідній державі. Про свої поневіряння, паперову тяганину нашому часопису розповіли чорнобильці: М.М.Біленчук, Ю.М.Бойчук, М.Ф.Пасайлюк, Р.М.Молинь і В.М.Ковальчук, які є членами Івано-Франківського громадського об’єднання «Прикарпатбат Чорнобиль». Основною метою цього об’єднання є захист і відстоювання законних прав та інтересів колишніх воїнів в/ч 6033, що постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи. Всі вони відбули по 48 днів на ліквідації смертоносного лиха. На 3-4 реакторах працювали змінами, а також працювали на пунктах санітарної обробки. Але чомусь не все ретельно обліковували ті, хто зобов’язаний був це робити. Наші ліквідатори виконали багато робіт, які сьогодні неможливо документально підтвердити, бо кудись зникли відповідні документи. Може, це комусь було вигідно?

Після повернення додому їм обіцяли різні винагороди. Тоді ж у військових квитках зробили відповідні записи (див. на фото). Видавали посвідчення учасника ліквідації аварії на Чонобильській АЕС категорії «2 А».

Пізніше, вже в незалежній Україні, видали нові посвідчення, де вказали другу категорію. У 1997 році їх і цього позбавили, хоча посвідчення були безстроковими. Багатьох понизили з другої до третьої категорії, яка майже не передбачає пільг. Тільки з цього батальйону 158 учасників узагалі виключили з переліку ліквідаторів без їхнього відома і згоди. Але чому так жорстоко обійшлися з невинними людьми?

Хіба вони добровільно рвалися у Чорнобиль?

Про такі «корективи» у своїх документах люди дізнавалися аж через півроку. Почали з’ясовувати, в чому справа. У тимчасовій обласній комісії з питань чорнобильців пояснювали, що все зроблено в рамках закону, наприклад, в одного з ліквідаторів записано, що на четвертому реакторі він перебував тільки чотири дні, а потрібно п’ять, тому й понизили йому категорію.

Ліквідатори смертельної небезпеки почали боротьбу з чиновниками, доказуючи свою правоту і свій статус.

Довгих 14 років вони відстоюють і відвойовують те, що повинно їм належати. За дорученням ради голова ГО «Прикарпатбат Чорнобиль» Я.Олійник письмово звертався у різні інстанції, а також до Президента України В.Януковича. За період поневірянь біля чиновницьких порогів 35 чорнобильцям вдалося повернути свій статус. Всі вони добиваються справедливості, щоб нарешті влада прийняла рішення на підставі реального факту – незаперечного перебування батальйону в зоні відчуження 48 діб, що засвідчено у їхніх військових квитках. Віриться, що все ж таки буде прийнято правильне рішення на користь постраждалих від чорнобильської чуми.

Вони пережили страшну техногенну катастрофу і з підірваним здоров’ям повернулися додому. Хлопці бачили, як їхні побратими зі східних, південних та інших областей падали з ніг, втрачали свідомість і їх, ослаблених, відправляли додому. Прикарпатці були більш витривалими. Але рентгенівське опромінення скоро дало про себе знати. Один за одним вони потрапляли до лікарень. В одного учасника ліквідації, жителя нашого району, тричі злазила шкіра. Неодноразово він лежав у різних лікарнях. І на його лікування було виділено аж 100 гривень. Де ж ті 350 грн., що виділено в місяць на лікування одного чорнобильця? Вищезгадані ліквідатори неодноразово стикалися з цією проблемою, адже кожен з них змушений часто звертатися за допомогою до лікарів.

Прикро і гірко їм, що так жорстоко обійшлася з ними держава, а ще гірше, коли народжуються хворі діти. В одного з їхніх побратимів двоє дітей-інвалідів. Боляче батькові, що через його недуги страждають діти. Де шукати правди, захисту й допомоги? Хіба що тільки у Господа Бога. У вогнеборців болить душа й за те, що серед когорти ліквідаторів є чимало самозванців, у яких є і категорія, і статус. За Радянського Союзу ліквідаторів на Україні було менше, ніж сьогодні, хоча смертність серед них висока. Тільки з цього спеціалізованого батальйону 53 осіб немає серед живих. Але віриться, що потерпілі достукаються до зачерствілих сердець високопосадовців, які повинні встановити справедливість і таки настане верховенство права.

Кожному з них хочеться, щоб якнайшвидше настав цей час.

Вікторія КУШНІРЧУК.

Facebook коментарі
 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *