«Долі не обирають… Її приймають – яка вона вже є. А коли не приймають, тоді вона силоміць обирає нас», — писав Василь Стус.
Василь Петрович народився у робітничій сім’ї Калини і Петра Томащуків. Його дитинство промайнуло в селі Слобідці, було гірким, болючим, бо ріс без тата. Йому було всього півроку, як батька забрала проклята війна.
Коли підріс хлопчина і зрозумів гіркоту напівсирітського життя, часто, ховаючись за старенькою хатою, плакав та йшов на битий шлях — виглядав батька з війни. В такі тяжкі хвилини на допомогу синові приходила мати і нагадувала останні слова батька, які залишив для сина: «Калино! Пам’ятай! Коли підросте син, то щоб не робив кривди людям! Жив, як Господь приказав! Я його люблю і пам’ятаю!».
Отак хлопчикове дитинство йшло в майбутнє, а мати дбала, щоб син пройшов крізь життя доброю людиною.
… Калині Томащук, як і тисячам жінок того часу, довелося виконувати всі жіночі й чоловічі роботи. Але вдова не злякалася труднощів. Її душа, загартована в щоденній важкій праці, перебрела страшними бродами крізь криваву війну й голодне, холодне повоєння. А потім були роки праці в Кутській артілі «Килимарка». Її умілими руками виткано сотні метрів килимових доріжок та інших килимових виробів. Як згадує сама Калина Томащук: «Мені б вистачило устелити дорогу своїми килимовими виробами до могили свого чоловіка, та, на превеликий жаль, й понині не знаю, де його вічний спочинок…». Вдові виповнилося 86 років, і протягом усіх повоєнних років вона лишилася вірною дружиною своєму чоловікові Петрові та незамінною порадницею для сина.
Після закінчення середньої школи, хлопець йде працювати в Косівський промкомбінат столяром, виготовляє вікна і двері. На перший погляд, каже Василь Петрович, праця столяра здається нескладною, кожен зможе. Та це не так. Треба припасувати деталі так, щоб ні холод, ні вітер не пробрався у приміщення. А це вже свого роду мистецтво, вправність рук столяра і його совість…». 1963 року Василя призвали в армію… Служив хлопець у будівельних військах. Пройшов усю Україну, Казахстан, Росію; ремонтував і
будував дороги, мости, помешкання.
Після закінчення служби в армії, Василь Петрович влаштовується на роботу в Кутський лісокомбінат, де працює з 1967 по 2001 рік. Заочно закінчив Коломийський технікум.
Свій трудовий шлях Василь Петрович почав з простого робітника-столяра, а закінчив його головою профспілки в Кутському лісокомбінаті.
Але не сидиться йому вдома. Василь Петрович пішов працювати в Кутську дільницю «Нафтогаз України». Працює і по даний час – контролером. За цей час Василь Петрович пройшов багато кілометрів стежок і доріг. До нього звертаються десятки людей за роз’ясненнями, інформацією… Всім старається допомогти, пояснити… Він – приклад для молоді, учитель і наставник, бо вимогливий у роботі, любить її і старається не допустити помилок. Користується заслуженим авторитетом не тільки в колективі, а й серед громадськості села.
У селі Слобідці Василь Петрович зустрів своє перше кохання… Одружившись з красунею Марією Григорівною, звели тепле родинне гніздечко, виховали двох синів. В честь загиблого на війні батька, свого старшого сина нарекли Петром, молодший, Юрій, працює у районній прокуратурі.
«Я щаслива людина, — каже Василь Петрович, — маю прекрасну сім’ю: дружину, яка завжди мене розуміє, виховали двох синів, якими гордимося, маю улюблену, дорогу онучку – нашу радість і надію. І хоча сам став батьком, дідусем, а батька мені й досі не вистачає».
Варвара МЕРЕЩУК,
смт. Кути.