Газета «Гуцульський край»

Часопис Косівського району (Архів до 2013 року)

А батька і досі не вистачає

Квітень 5, 2011 | Коментувати | Переглядів: 1 314

«Долі не обирають… Її приймають – яка вона вже є. А коли не приймають, тоді вона силоміць обирає  нас», — писав Василь Стус.

Василь Петрович народився у робітничій сім’ї Калини і Петра Томащуків. Його  дитинство промайнуло в селі Слобідці, було гірким,  болючим, бо ріс без тата. Йому було всього півроку, як батька забрала проклята війна.

Коли підріс хлопчина  і зрозумів гіркоту напівсирітського життя, часто, ховаючись за старенькою хатою, плакав та йшов  на битий шлях —  виглядав батька з війни. В такі тяжкі хвилини на допомогу синові приходила мати і нагадувала останні слова батька, які залишив для сина: «Калино! Пам’ятай! Коли підросте син, то щоб не робив кривди людям! Жив, як Господь приказав! Я його люблю і пам’ятаю!».


Отак хлопчикове дитинство  йшло в майбутнє,  а мати дбала, щоб син пройшов крізь життя доброю людиною.

… Калині Томащук, як і тисячам  жінок того часу, довелося виконувати всі жіночі й чоловічі роботи. Але вдова не злякалася труднощів. Її душа, загартована в щоденній важкій праці, перебрела страшними  бродами крізь криваву  війну й голодне, холодне повоєння. А потім були роки праці  в Кутській артілі «Килимарка». Її умілими руками виткано сотні  метрів килимових доріжок  та інших килимових виробів. Як згадує сама Калина Томащук: «Мені б вистачило устелити дорогу своїми килимовими виробами до могили свого чоловіка, та, на превеликий жаль,  й понині не знаю, де його вічний спочинок…». Вдові виповнилося  86 років, і протягом усіх повоєнних років  вона лишилася вірною дружиною своєму чоловікові Петрові та незамінною  порадницею для сина.

Після закінчення  середньої школи, хлопець йде працювати в Косівський  промкомбінат столяром, виготовляє вікна і двері. На перший погляд,   каже Василь Петрович, праця  столяра здається нескладною, кожен зможе. Та це не так. Треба припасувати деталі так, щоб ні холод, ні вітер не пробрався у приміщення. А це вже свого роду мистецтво, вправність  рук столяра і його совість…». 1963 року Василя призвали в армію… Служив хлопець у будівельних військах. Пройшов усю Україну, Казахстан, Росію; ремонтував і
будував дороги, мости, помешкання.

Після закінчення служби  в армії, Василь Петрович влаштовується на роботу в Кутський лісокомбінат, де працює з 1967 по 2001 рік. Заочно закінчив Коломийський  технікум.

Свій трудовий шлях Василь Петрович почав з простого робітника-столяра, а закінчив його  головою профспілки в Кутському лісокомбінаті.

Але  не сидиться йому вдома. Василь Петрович пішов працювати в Кутську дільницю  «Нафтогаз України». Працює і по даний час – контролером. За цей час Василь Петрович пройшов  багато кілометрів стежок і доріг. До нього звертаються десятки людей  за роз’ясненнями, інформацією… Всім старається допомогти, пояснити… Він – приклад для молоді, учитель і наставник, бо вимогливий  у роботі, любить її і старається не допустити помилок. Користується  заслуженим авторитетом не тільки в колективі, а й серед  громадськості села.

У селі Слобідці Василь Петрович зустрів своє перше кохання… Одружившись з красунею  Марією Григорівною, звели тепле родинне  гніздечко, виховали двох синів. В честь загиблого на війні батька, свого старшого сина нарекли Петром, молодший, Юрій,  працює у районній прокуратурі.

«Я щаслива людина, — каже Василь Петрович, — маю прекрасну  сім’ю: дружину, яка завжди мене розуміє, виховали двох синів, якими гордимося, маю улюблену, дорогу онучку – нашу  радість і надію. І хоча  сам став батьком, дідусем, а батька мені й досі не  вистачає».

Варвара МЕРЕЩУК,
смт. Кути.

0

Коментарі

Написати коментар

Вам потрібно увійти, щоб написати коментар.