Газета «Гуцульський край»

Часопис Косівського району (Архів до 2013 року)

Орден, квіти і… курка

Квітень 4, 2011 | Коментувати | Переглядів: 1 379

Під час навчання в університеті я жила в гуртожитку. Саме там одного разу стала свідком випадку, який на все життя запам’ятався. Було це так. Я зайшла у побутову кімнату, мимохідь глянула у вікно і заклякла на місці від побаченого за шибкою. По балконах сусіднього крила гуртожитку ліз хлопець. Слід зазначити, що будинок наш мав дев’ять поверхів. Стояла холодна пора року, на вулиці було темно, вогко. Хлопець був одягнений у звичайну коротку куртку, брюки і черевики — тобто в зовсім не пристосований для таких еквілібристичних трюків одяг. І піднімався він у більш ніж ризикований спосіб: ставав на перила, не маючи жодної рятівної зачіпки під руками, намацував угорі бетонну плиту, підтягувався і перелазив на вищий рівень. Отаким макаром він добрався до дев’ятого поверху.

Я не могла відвести очей від майже кіношної сцени, а ще, пам’ятаю, подумала, що якби це був мій хлопець, я б його там-таки, на балконі, задушила. Не в обіймах, а по-справжньому. За те, що так по-дурному ризикує життям. Горе-скелелаз моїх думок не чув і вперто дряпався угору. Однак досягнути мети йому заважала одна невеличка проблема. Нагадаю, на вулиці було холодно, і всі балконні двері та вікна були зачинені. Трохи постояти, почекати, коли хтось зі студентів вийде у коридор, постукати у вікно і попросити відчинити двері, хлопцеві не вистачало, мабуть, клепки. Навпаки, варто було йому побачити чиюсь постать, він ховався в кутку балкона, всіляко намагаючись нічим не виказати свою присутність. Я ж кажу: без клепки в голові був той хлопець.

Коли він підкорив пік нашого гуртожитку – останній поверх — і там теж не зміг відчинити дверей, не вигадав нічого розумнішого і… у такий же спосіб почав спускатися вниз. Але цього разу намацував перила не руками, а ногами. Нарешті, здоровий глузд заворушився і в моїй голові. Я побігла в протилежне крило, відчинила йому двері так, наче мені забракло свіжого повітря, і відразу втекла, бо боялася, що альпініст з переляку взагалі стрибне вниз. Та й, якщо чесно, подивитися на хлопця зблизька мені чомусь не хотілося — бажання, якщо не задушити, то принаймні обізвати його дурнем було сильнішим за природну цікавість. Так я впустила верхолаза у гуртожиток, а може, і життя йому врятувала.

Той давній випадок підказав мені цікаву тему для рубрики «Вам – слово». Напередодні двох свят: всіх закоханих (Дня святого Валентина) і сильної половини української спільноти (Дня захисника Вітчизни) я кілька днів чіплялася до знайомих і незнайомих чоловіків з проханням відповісти на запитання:

«Який романтичний, героїчний, відважний, ризикований, оригінальний чи дурний вчинок ви скоїли у своєму житті заради коханої дівчини, жінки?»

Тарас БЕЙСЮК, с.Пістинь.

— Це було 8 березня 1980 року. Я тоді служив у складі радянських військ в Афганістані. Одного разу було вчинено хімічний напад, під час якого постраждали учениці жіночої гімназії. Цей випадок застосування хімічної зброї набув широкого розголосу, спричинив великий міжнародний скандал, про це навіть говорили на черговому з’їзді КПРС. У гімназії, про яку я вам розповідаю, навчалися дівчата з мусульманських родин прогресивного спрямування – вони, наприклад, скинули паранджу. Через це місцеве населення дуже негативно до них ставилося. Я в той час випадково проїжджав поряд і був одним з небагатьох солдатів, які мали з собою протигаз. Нас зупинив військовий патруль і мені наказали йти у приміщення рятувати потерпілих. Я виніс вісім дівчат. Вони легенькі були – десь по сорок кілограмів кожна, не те що наші українки.

Навіть не усвідомлював, що роблю. Відчуття страху за своє життя, пережитої небезпеки прийшло пізніше, коли мене почали возити з однієї частини в другу – показували солдатам і розповідати про мій героїчний вчинок. Я навіть маю афганську державну нагороду за це — «Орден сонця, що сходить». Її мені вручали пізніше — вже в СРСР. А взагалі, замість ордена я міг отримати кулю в чоло. Афганістан – мусульманська країна, і в ній дуже суворі вимоги щодо ставлення до жінок. Чужому чоловікові не можна бачити їхнього обличчя і оголеного тіла, заборонено до них торкатися. За порушення цих правил можна і життя позбутися. Я ж, намагаючись якомога швидше винести непритомних дівчат у безпечне місце, тягнув їх як міг і за що міг (ноги, руки). За цим спостерігали місцеві жителі. Одне слово: добре те, що добре закінчується.

Другий випадок трапився зі мною у Львові, коли навчався в університеті. Я тоді був на солідній посаді – заступником секретаря комсомольської організації університету, навіть отримував за це зарплату. Високий статус вимагав і відповідної поведінки. Я не міг дозволити собі багато чого з того, що витворяли мої однокурсники. Але молодість брала своє. Якось я вирішив завітати у гості до знайомої дівчини. Була вже пізня година. Дівчина жила на першому поверсі, де чергував суворий комендант. Я жив на п’ятому, і мій статус не дозволяв так пізно зайти до дівчини. Тому я розрізав простирадло, зв’язав його у мотузку і почав спускатися з вікна вниз (дурний був, тепер би не поліз). Але не врахував, що гуртожитська білизна зазвичай багато разів прана, виношена і тому ненадійна. «Мотузка» порвалася на рівні другого поверху. Я впав, потовк лікті і коліна. До дівчини так і не потрапив. Ордена цього разу не заслужив, але та, до кого я спускався, змастила мої рани йодом. Моя дружина про цей давній випадок знає.

Ярема БРАТІВНИК, м.Косів.

— Ну й «забила ти мені цвях у голову» своїм питанням! Який вчинок я зробив? Я все своє життя присвятив сім’ї і дружині, яку кохав, кохаю і завжди кохатиму. Вона — моє перше, єдине і справжнє кохання. Ми познайомилися студентами, одружилися і вже 34 роки разом. Виростили сина і дочку, маємо онуків-двійнят.

Кожен бувалий журналіст знає: часто найцікавіше почуєш тоді, коли вимикаєш диктофон і твій співрозмовник стиха каже: «А взагалі, я вам з цього приводу ось що скажу… Але це — між нами, не для преси». Зізнаюся, що самий процес розпитування чоловіків був не менш цікавим, ніж їх відповіді. Мені шкода залишати таку родзинку за завісою слів «не для преси» і тому поділюся з читачами своїми спостереженнями, зберігаючи інкогніто опитуваних, які не захотіли «світитися» у газеті.

Спостереження перше. Багатьом не було що згадати. Казали: «Щось таке було… Звичайно було… Зараз пригадаю», — і… тиша. Значить, і не було нічого, переконана я. Якби було – згадали б. Є й друга категорія – ті, хто має що пригадати, але: «Йой, якби я вам усе розповів, мене б дружина додому не впустила».

Спостереження друге. Деякі чоловіки вважають, що єдиний вартий уваги вчинок, який вони зробили заради коханої – це одружилися з нею. Щоправда, кожен відносив його до різних категорій: одні вважали дурним, другі – героїчним. Забудьмо про них — так їм і треба.

Спостереження третє. Чоловіки не такі вже й відважні, як нам втовкмачує суспільство. До такого висновку я дійшла, коли два моїх співрозмовники охоче розповіли власні зворушливі історії, а через кілька днів попросили мене не друкувати їх у газеті. Один мотивував відмову тим, що цей спогад дуже особистий, і він не хоче виносити його на всезагальний огляд. Другий боявся, що в рідному селі його друзі засміють, а ще сказав, що коли його діти дізналися, яку історію розповів газеті батько, благали: «Тату, не треба, не роби цього».
Я все-таки переповім їх. Без прізвищ, фото і адрес. Тому що нічого поганого в них нема. І мені дивно з того, що чоловіки їх соромляться.

Вчинок романтичний

Юнак, мав зустріти на вокзалі кохану дівчину (пізніше вона стала його дружиною), і напередодні вирішив зробити їй приємний сюрприз – заховав у камері схову квітку, а наступного дня подарував. Чоловік і досі дивується: «Хоч і пролежала квітка цілу ніч без води, але не зів’яла, і ще довго стояла свіжою у вазі. Мабуть, то була справжня квітка кохання».

Вчинок «кулінарний»

8 березня 1991 року (часи тотального дефіциту) житель нашого району зі своїм родичем правдами і неправдами випхали з дому своїх дружин – змусили їх самих іти в сільський клуб на концерт з нагоди «жіночого дня». Тільки-но молодиці зникли за ворітьми, чоловіки побігли до тещі, закатрупили там курку (з відома і згоди господині), обпатрали її і запекли на пляшці з водою. Хоч і допомагав їм куховарити родич-холостяк, чоловіки так поспішали, що аж упріли. Але встигли. Через дві години молоді ґаздині повернулися додому і вже в коридорі почули запах смаженої курятини. А в кімнаті їх чекав святково накритий стіл, шампанське і апетитна рум’яна птиця. Дружина опитуваного, який розповів мені цю історію, сказала, що їй гріх скаржитися на брак уваги з боку свого чоловіка: дарував їй багато квітів, часто запрошував у ресторани, але ту курку вона запам’ятала на все життя – настільки це було несподівано і приємно.

Згадувала, розпитувала і поділилася своїми спостереженнями Аліса Мудрицька.

0

Коментарі

Написати коментар

Вам потрібно увійти, щоб написати коментар.