1 грудня 1991 року відбувся референдум, під час якого понад 90 відсотків громадян України сказали: «Бути Україні незалежною, демократичною європейською державою». Цей день для нас, українців, є величним святом. Святом тріумфу української нації, що скинула з себе осоружні комуно-московські кайдани і прагне будувати свою національну державу, піднятися до рівня розвинутих, демократичних, заможних країн світу.

Напередодні цього референдуму мене, як члена Національної ради Демократичної партії України, голову Косівської районної організації ДемПУ, призначили керівником агітаційної групи у Сокирянський район Чернівецької області, де у великому селі Грубно живуть, здебільшого, росіяни. В такому ж за величиною селі Шишківцях проживають молдовани, а у селі Біловусівка – росіяни-старовіри.

У Києві мені сказали: «Якщо зумієте у цьому районі забезпечити хоча б 60 відсотків голосів за незалежність України, то будете молодці».

Наша агітаційна група, яка складалася з п’яти осіб: ветерана УПА Василя Ходана, активістів ДемПУ Параски Мегединюк, репресованої комуно-московським режимом лікарки Василини Яремин, майстра спорту з вільної боротьби Дмитра Кравчука та автора цих рядків, виїхала у Сокиряни. На моє прохання, тодішній голова колгоспу ім. Я.Галана Степан Іванович Панченко забезпечив нас безоплатно транспортом.

Ми приїхали на Буковину. З червня 1979-го по грудень 1981 року я працював у Сокирянській районній газеті «Дністрові зорі» заввідділом сільського господарства. За ці роки набув непоганого авторитету та чимало своїх прихильників, навіть серед керівників колгоспів і радгоспів району. Тому тут нас зустріли досить привітно.

Наступного дня ми розпочали проводити зустрічі з жителями сіл Сокирянщини. У великі села, зокрема такі, як Романківці, ми виїжджали на організовані сходи селян по два рази. Роз’яснювали їм, якого страхітливого лиха завдала українцям окупаційна комуно-московська тиранія упродовж багатьох років неволі, як винищила штучно створеним голодомором 10 мільйонів українських селян та ще стільки ж мільйонів кращих синів і дочок України, яких замордували у катівнях КДБ, НКВС, запроторили в тюрми, «гулаги» Воркути, Сибіру, Колими, на Соловки, де їм вкоротили віку. І тепер, коли Господь Бог допоміг нам звільнитись від московського ярма, маємо сказати «так» незалежності.
Крім зустрічей з людьми у селах Сокирянщини, за сприяння радіожурналістки Людмили Грубляк, я кілька разів виступав по районному радіомовленню, закликав жителів Сокирянського району засудити злодіяння московських імпершовіністів проти українського народу і в день референдуму проголосувати за незалежність України. Посильну допомогу в нашій агітаційній діяльності надавали нам і колеги-журналісти Сокирянської районної газети «Дністрові зорі»: Олександр Чорний, Костянтин Савченко і Катерина Тищенко.

Більше двох тижнів ми пробули в Сокирянах, а в день референдуму були присутні на виборчих дільницях.

Можете уявити собі, якою була наша радість, коли при кінцевому підрахунку голосів з’ясувалось, що 90 відсотків жителів Сокирянського району сказали «так» — бути незалежності й Україні. А в одному з бюлетенів після слова «так» було написано російською мовою: «Быть добру в Украине». Я взяв до рук цей бюлетень і показав усім присутнім, кажучи: «Бачите, навіть росіяни, які живуть в Україні і вважають себе чесними та порядними громадянами, що хочуть жити в мирі і дружбі з українцями, бажають добра Україні». Секретар Сокирянського райкому партії вимовив: «Не тіштеся, все це тимчасово!». На що я йому відповів: «Це назавжди, бо майже весь український народ сказав твердо, що не бажає бути рабами комуно-московських імпершовіністів, а хоче стати вільним і розбудовувати свою незалежну Українську державу».

Дуже прикро, що за 19 років нашої незалежності наша держава ще так і не стала справжньою, українською. Бо наші державні керманичі, якщо не чубляться між собою, на посміховисько всьому цивілізованому світові і на радість нашим недругам, то прогинають спини і колінкують перед московськими імпершовіністами, догоджають їм замість того, щоб згуртуватись довкола національної ідеї і дбати про розбудову держави, зміцнення її економіки, підвищення боєздатності української армії та поліпшення добробуту народу. І випрямившись, з гідністю і твердістю, як личить керманичам великої європейської держави, неухильно відстоювати національні інтереси України, не йти на кабальні поступки зажерливим московським імпершовіністам, які всякими способами намагаються знову запрягти Україну в московське колоніальне ярмо. Такої наруги більшість українців-патріотів вже не допустить. Всі як один станемо на захист нашої незалежності і не дамо брудним, кирзовим чужинецьким чоботам топтати священні землі України та знущатись над українцями. Нехай це добре затямлять собі наші недруги і будують відносини з нашою державою не на залякуванні та тискові, а на паритетних, добросусідських, взаємовигідних стосунках, як це прийнято в цивілізованому світі.

Василь Пожоджук,
заслужений журналіст України.

Facebook коментарі
 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *