Газета «Гуцульський край»

Часопис Косівського району (Архів до 2013 року)

Де Черемош до сонця пливе

Березень 25, 2010 | Коментувати | Переглядів: 1 337

Іван народився під ранній усміх ніжної весни і бурхливу радість Черемоша. Звільняючись від льодів, Черемош нестримно плинув між звеселілих гір назустріч сонцю, а немовлятко простягало ручки назустріч життю, всміхалось до ласкавої і співочої матері, батька, трьох братиків і сестрички.

Іван Дмитрович Різун з дружиною Наталією, доньками Марусею і Олею та синочком Івасиком

Минатиме час і Йванко разом з братиками й сестричкою буде мандрувати гірськими стежинами рідного Великого Рожина, мчатиме на санчатах зі схилів, допомагатиме збирати сінця для корівки, овечок, ганяти курей. Він довідається, що у нього є дата народження – 18 березня 1965 року, що з того часу починається відлік його життя. Він піде у перший клас і закінчить його на «відмінно». Так буде щороку. Він перемагатиме на районних олімпіадах з географії, історії, української мови і літератури, займатиме призові місця з цих предметів на обласних олімпіадах. Здібний до танцю і співу, Іван буде одним з найкращих учасників художньої самодіяльності не лише в школі, але й Коломийському медичному училищі та Івано-Франківському медичному інституті. А заодно – і одним із найкращих спортсменів. Під час навчання у школі їздив до Косова на гурток з класичної боротьби, який вів відомий тренер Дмитро Кравчук. «Сильна воля і дух – це головне для спортсмена», — навчав Д.Кравчук. В училищі Іван під наставництвом Володимира Данилишина опанував секрети боксу, а в інституті Дінар Казбеков дав добру школу з карате. Зі всіх згаданих видів спорту великорожинський юнак отримав перший розряд, брав участь у обласних і всеукраїнських змаганнях, а як центральний нападник інститутської команди «Ураган» був ще й переможцем всесоюзного турніру серед футбольних команд медичних інститутів колишнього СРСР.

Нині Іван, а мова про хірурга-стоматолога Кутської міської поліклініки, депутата районної ради, члена політради районної організації ВО «Свобода» Івана Дмитровича Різуна, відзначить 18 березня своє 45-річчя. Одружений.
Скільки дівчат не закохувалось у юнака, який відзначався і розумом, і здібністю до спорту і сценічного мистецтва, зачаровував грою на гітарі чи гармошці, та він одружився із майже першою сусідкою Наталією, разом з нею мешкає у рідному Великому Рожині. Відверто кажучи, не часто нині зустрінеш чоловіка, який би з таким великим захопленням і любов’ю розповідав про свою дружину.

— Іване, за що так дуже її любиш?

— За все. За вірність і чистоту душі. Наталія – гарна і красива. І дуже дбайлива: як дружина, як господиня, як мати. Ми разом з нею побудувались, все наше подвір’я у квітах, у її вишивках вся наша домівка: вишила сорочки і мені, і дітям, і собі. Я радий, що у нас із нею спільні погляди у всьому: привчаємо дітей до праці, до українських звичаїв, рідної пісні і танцю. Наші донечки Маруся і Оля вчаться у Кутській музичній школі, грають на фортепіано, співають, пишуть вірші, беруть участь у районних і обласних фестивалях. Старша донечка Маруся, якій шістнадцятий рік, за перше місце в обласному фестивалі (вокальний спів і художнє читання) була нагороджена торік путівкою в «Артек». Молодша на п’ять років від неї донечка Ольга – учасниця районного фестивалю «Таланти багатодітної родини». У нас – троє дітей: 1 січня 2008 року народився синочок Івасик. До речі, першим у тому році у нашому районі. Як і колись донечкам, Наталія співає йому колискові, пісні про Україну, декламує вірші Тараса Шевченка. Хоча вона закінчила факультет податків і фінансів Львівського фінансово-економічного інституту, але дуже любить літературу, як і моя мати, яка вже давно у вічності, дуже співоча.

— Перепрошую, ти сказав, що матері давно уже немає на світі…

— Так. Протягом шести років у нашій родині не стало шістьох чоловік. Коли я вже дослужував у армії, в Середньоазіатському окрузі, а це був 1986 рік, раптово помер тато. У 1988 році так само ж несподівано не стало брата Василя, якому було лише 28 років. У 1990-му безпричинно, будучи цілком здоровою, відійшла у вічність мати Марія, а в 1992 році — сестра Ганнуся.
Не стало і двох невісток.

Мені на серці великий жаль, що ні тато, ні мама не змогли побачити онуків, тішитись ними, радіти, що ми з дружиною живемо злагідно, в любові. Так мені заповідали мої батьки, так навчають Наталію її тато Петро і мама Марія. Ми з Наталією хочемо подати добрий приклад подружнього життя і своїм дітям. Бо цим сильна українська родина, цього вимагають християнські чесноти.

— Нині – час посту. Як він позначається на вашій сім’ї?

— Ми постимо всі, крім Іванка. Поминаємо молитвою померлих, ставимо в церкві перестас, ходимо на службу Божу, по можливості — і на «хресну дорогу», яку відправляє в нашій церкві св. Дмитрія наш священик, митрофорний протоієрей, отець Іван Сабадаш. І, звичайно, ходимо до сповіді, бо гріх зустрічати Великодні свята невисповіданими. Усією сім’єю хочемо, щоб наш Божий храм був гарним і красивим, виділяємо для цього кошти.

— Як ти суміщаєш християнську мораль з депутатською і громадсько-політичною діяльністю?

— Це важко. У політиці багато агресії, заздрощів, відвертої ненависті, що несумісно з християнськими традиціями. Стараюсь переконувати своїх окремих колег-депутатів і однопартійців, що треба спрямовувати всі свої вчинки на добро громади, не лукавити і не проявляти агресії чи користолюбства.

Бачимо, які Божі кари по всьому світі, чуємо, що і в Карпатах можливий дев’ятибальний землетрус. Не дай того, Боже, аби таке трапилося в нас, як у Чилі чи на Гаїті, в Туреччині та в інших місцях світу. Це для нас повинно бути пересторогою, каяттям, щирим наверненням до Бога.

Як би я не старався як депутат районної ради допомогти у вирішенні проблем громади рідного села, мушу зізнатись, що мої можливості обмежені, як і в кожного депутата. Бо не вистачає коштів у державному бюджеті, живемо в основному за рахунок кредитів Міжнародного валютного фонду. А що вже говорити про місцевий бюджет. Така ситуація лише тому, що не ставимо на перше місце духовність, ідеї націоналізму. Доки не згуртуємось довкола згаданих понять, доти кожен українець не стане справжнім націоналістом, готовим захистити свою землю, націю і родину, будемо жити в хаосі і безладі, під чужинською ідеологією і поневоленням, у сутичках між Сходом і Заходом України.

Хотілося б більше зробити для Кутської міської лікарні, але, на жаль, не всі депутати районної ради розуміють, що на медицину треба найбільше грошей. Адже медицина недостатньо фінансується. Якщо, не дай Бог, хтось із районних депутатів потрапляє на лікування, він хоче, щоб його помістили в красиву палату для двох, доброго, чуйного ставлення до себе. Тому потрібно, щоб всі районні депутати це добре зрозуміли.

Я вірю, що настане час, коли ми згуртуємось в ім’я кращого життя наших дітей, наших нащадків, що вони житимуть в гарній державі, матимуть нормальну зарплату, що європейські народи будуть шанувати українців як себе.

— Синочкові лише третій рік. Але саме тепер закладаються основні риси характеру і світогляд? Як ти їх формуєш у нього?

— Особистим прикладом. Хай він бачить і усвідомлює, що тато з повагою ставиться до матері, допомагає їй доглядати худобу, на кухні, на городі, разом з нею садить квіти, троянди. Разом ходимо до церкви, молимось уранці і ввечері. Хай він навчається ввічливості, співчуття. Хай бачить, що тато кладе всі речі на місце, і хай кладе сам. Хай шанує іграшки, книжки і свої речі, вчиться витривалості й витримки. Я закладаю у його свідомості, що він — українець, а українці — гарні, виховані і мужні люди, що вони нащадки київських князів, козаків, січових стрільців і повстанців, які боронили Україну від ворогів. Разом з ним гортаємо історичні ілюстровані дитячі видання. Я сам люблю читати про історію України і хочу цю любов до неї передати синові. Закладаю йому потяг до знань, спорту, пісні, музики і танцю. Я в дитинстві хотів бути музикантом, але не мав змоги навчатися в музичній школі. Грати на гітарі вчився самотужки.

Мені важливо, щоб син, як і старші дві донечки, любив природу, знався на травах.

— До речі, як лікар-стоматолог, застосовуєш народну медицину?

— Обов’язково.

Іван запросив зайти при нагоді у його стоматологічний кабінет. Коли я навідався, він відчинив дверцята шафи і я побачив упаковки з мелісою, м’ятою, евкаліптом, звіробоєм, лепехою, чистотілом, календулою, ромашкою та іншими травами.

— Почекай, зараз прийде пацієнтка, у якої пародонтоз зубів. Побачиш, як я буду робити аплікацію із трав, — сказав він.

Увівши їй ін’єкції, Іван зготував аплікацію із запашних трав. Пацієнтка, яка зойкала під час ін’єкцій, із задоволенням сприйняла аплікацію.

— Цей народний засіб дає дуже великий ефект. Я розповідаю як зготувати аплікацію, щоб мої пацієнти могли нею послуговуватись самостійно у разі нагальної потреби, могли порекомендувати комусь іншому.

Мені приємно, що колектив поліклініки – прекрасний, мої колеги – здібні фахівці. Керівництво поліклініки і лікарні старається здружувати нас, відзначати за якісну роботу, створювати гарні умови праці для медиків та лікування хворих.

— Дякую, Іване! Прийми щирі вітання з нагоди 45-річчя. І не лише від мене, а від усіх, хто тебе сприймає щирим серцем.

Василь Глібчук.

0

Коментарі

Написати коментар

Вам потрібно увійти, щоб написати коментар.