Газета «Гуцульський край»

Часопис Косівського району (Архів до 2013 року)

Родина Стефуранчиних — у боротьбі за державну незалежність

Лютий 17, 2010 | Коментувати | Переглядів: 1 332

Важко знайти в історії України якісь інші явища та події, навколо яких би виникало стільки гарячих дискусій, а точніше непримиренних суперечок, про діяльність Організації Українських Націоналістів (ОУН), про місце і роль підпільного українського військово-політичного формування — Української Повстанської Армії (УПА). Від глибокого переконання у надзвичайно важливій ролі цих структур в історії боротьби українського народу за свою державну незалежність, з одного боку, до повного заперечення вагомості їх діяльності.

Як відомо, після відродження національної незалежності України інтерес суспільства до свого минулого, до власного історичного коріння значно посилився. Це пов’язано з розгортанням процесів державотворення, подальшим розкриттям і розвитком української національної ідеї, пошуками власної національної ідентичності, прагненням знайти у минулому міцну опору, щоб впевненіше дивитися у майбутнє.

За цих умов стали частіше з’являтися цікаві дослідження, у яких подається різнопланова інформація про ще малодосліджені періоди та окремі явища в історії нашої держави з використанням свідчень безпосередніх учасників тих чи інших подій.

Про трагічну долю сім’ї Андрія Івановича та Марії Максимівни Стефуранчиних розповідає наймолодша донька цієї багатодітної родини Ірина Андріївна Стефуранчин:

— Народилася я 5 серпня 1921 року в селі Рожнові, — розповіла автору Ірина Андріївна. — Після закінчення сільської семирічки батьки віддали мене до Коломийської української жіночої гімназії, де я вчилася 4 роки. Вечорами навчалася на 10 місячних курсах медичних сестер, які закінчила у 1939 році. Стала членом ОУН. Була зв’язковою між медичними працівниками.

У вересні 1939 року я вступила на навчання до Учительського інституту, на філологічний факультет. Під час німецької окупації учителювала в нашій рідній школі, в Рожнові, жила з батьками. До речі, одним з моїх учнів у той час був Федір Погребенник – майбутній професор, доктор філологічних наук, заслужений діяч науки і техніки України, лауреат Державної премії України ім. Т.Г. Шевченка, відомий в Україні та далеко за її межами учений-енциклопедист.

У 1945 році заарештували тата і маму. Землю, будинки, худобу — все приґаздоване батьками за багато років не тільки в Рожнові, але й в Соколівці та Новоселиці, забрали до колгоспів.

Я тоді працювала в Коломиї медсестрою. Коли довідалась про арешт батьків, поїхала в Кути, де їх утримували в КПЗ. Там заарештували і мене, але, протримавши в тюрмі чотири чи п’ять днів, відпустили. Через два чи три дні мені вдалося потрапити на прийом до депутата Верховної Ради УРСР, на превеликий жаль, забула його прізвище. Виявилося, що він добре знав мого старшого брата Петра, і до мене віднісся дуже добре. Саме цей депутат зробив так, що, коли моїх батьків привезли з Кут до Коломиї на висилку, їх звільнили. Вони на той час були хворі на тиф. Тато через п’ять днів помер. Ми з мамою навіть не були на похороні батька, бо я теж захворіла на тиф. Найстарша сестра Катерина поховала тата в селі Княжому Снятинського району, де вона проживала з родиною.

Ми з мамою переїхали до Чернівців. Я влаштувалася на роботу в педінститут, працювала друкаркою і заочно продовжувала вчитися. Але закінчити навчання мені не судилося: 24 липня 1946 року мене заарештували.

У Чернівецькій тюрмі посадили у шосту камеру, в якій не було нар, і ми, шість жінок, спали на цементній підлозі. Крім суконки, я мала тільки літній плащик. Передачу мама мені носила, але її не брали. Аж в листопаді я отримала теплий одяг. А в грудні мені зачитали вирок: мене було засуджено заочно московською трійкою МДБ СРСР на 5 років політичних таборів без права листування з рідними.

Нас посадили в поїзд із заґратованими вікнами, по 15 осіб у кожне купе, а коридором ходили озброєні вартові. Якраз був Святвечір і тих, хто нічого не мав, волинянки пригощали шматочком цукру і кількома сухариками. Отака у нас була тоді Свята вечеря…

На другий день нам дали кільку, хліб і горнятко теплої води. За заґратованим вікном було сіро, падав дощик. Ми плакали і молилися за здоров’я наших рідних, бо знали, що нас чекає сумна доля…

Поїзд прямував майже без зупинок аж до Москви, де нас пересадили в інший заґратований потяг, але вже по 8 осіб в купе. 12-13 січня 1947 року ми приїхали в Ухту (Комі АРСР), де був великий пересильний пункт з 12-ма бараками, який називався ОЛП-1.

Була сніжна і морозна зима. Я не мала теплого одягу і захворіла на запалення легень і радикуліт, боліли нирки. Мала високу температуру, і мене на ношах віднесли у лікарню. Там до мене зразу ж підійшла медсестра і спитала, чи я не є сестрою студента Львівської політехніки спортсмена Андрія, гуцула, — Стефуранчина?

Так я познайомилась з Мартою зі Станіслава, яка також вчилася у Львові і була заарештована ще у 1944 році. Цьому знайомству я дуже зраділа. Може, саме завдячуючи Марті, мене лікували добре, навіть призначили пеніцилін. Але лежати довелося більше місяця.

Після одужання медична комісія визнала мене інвалідом 3 групи і призначила працювати медсестрою в 10 корпус, де лежали чоловіки, важко хворі на туберкульоз. Щотижня нам видавали по пачці махорки, білий папір і змушували впродовж місяця три рази на день курити – лікарі вважали, що нікотин вбиває паличку Коха. Працювала по 12 годин на добу.

Медичні сестри з усього ОЛП жили у п’ятому бараку. Він був розділений на кімнати, в яких на тапчанах спало по шість осіб. Щомісяця у нас проводили обшук. Шукали листів, але нічого не знаходили. Вільні медичні сестри самі нам запропонували передавати через них листи, а вони через своїх знайомих залізничників переправляли їх за нашими адресами.

Нам видали табірну форму: валянки, штани, куфайку, бушлат і шапку, а в лікарні ми одягали білий халат і тапочки.

Я робила внутрівенні, внутрім’язеві та підшкірні ін’єкції, роздавала таблетки, виконувала інші обов’язки медичної сестри. Працювала там три з половиною роки. Потім мене перевели в ОЛП-7, що звався «Ветласян», де я працювала медсестрою до весни, згодом — у Воркуту, де видали інший одяг і змусили пришити на шапці, на правому рукаві і на плечах куфайки та бушлата шматок білої тканини з номером ПН-14, який заміняв прізвище. На ранковій та вечірній перевірці ми повинні були називати свій номер, як у концтаборі.

Жили у великому бараку на 120 осіб, спали на двоповерхових нарах по чотири особи. Кожен мав тільки тонку ковдру і подушку.

Працювали на цегельному заводі, відкидали сніг, виконували інші роботи. Інколи вночі нас змушували розвантажувати вагони зі замерзлими овочами, а коли ми поверталися – нас обшукував конвой з собаками. Якщо знаходили мерзлу картоплину – її обов’язково відбирали та ще й суворо карали…

Коли прийшов мій термін звільнення, мене етапом відправили у Сиктивкар (Комі АРСР), де сповістили, що я повинна ще рік відпрацювати на лісоповалі, а вже потім мене звільнять повністю.

Про все це я телеграмою повідомила мамі, сповістивши свою нову адресу.

Жила я в невеличкому селі Сившар, що за 40 км від Сиктивкара. В селі були лазня, магазин, медичний пункт і 25 маленьких хатинок, в яких мешкали переселенці та колишні політв’язні.

Влітку ми пішки ходили на лісоповал за 5-6 км. На обід нам давали 300 г чорного хліба, два шматочки цукру і бляшанку, щоб ми мали з чого пити воду.

Часто отримувала листи. З них я дізналася, що ще в 1947 році вивезли у Казахстан моїх старших сестер: Василину Радиш з дочкою Наталею та Параску Борук з сином Юрком. А сестру Євдокію Жмендак з маленькими дітьми та її чоловіка Петра, які мешкали у Заболотові, від вивезення врятувало те, що П. Жмендак мав канадський паспорт. Мені також стало відомо, що мого брата Андрія заарештували у Львові, у 1948 році, і він відбував ув’язнення у Джезказгані на мідному руднику.

Вже після смерті Сталіна, десь у серпні-вересні 1953 року, прийшов наказ відправити мене на спецпоселення у Караганду, куди були вивезені мої сестри.

Брата Андрія звільнили з табору тільки у 1955 році, коли він приїхав до нас з мамою на спецпоселення в Караганду (мама не була виселена, але сама приїхала до нас).

Та на цьому наші біди не закінчилися: сестру Параску з сином Юрієм з Караганди вислали в Якутію, а нашу найстаршу сестру Катерину — в Іркутську область.

На рідну Україну всі ми змогли повернутися тільки після «відлиги».

Записав Ярослав Радиш,
доктор наук з державного управління, професор Національної академії державного управління при Президентові України.

Київ — Коломия — Рожнів — Київ.

(Продовження – у наступному номері «ГК»).

0

Коментарі

Написати коментар

Вам потрібно увійти, щоб написати коментар.