Газета «Гуцульський край»

Часопис Косівського району (Архів до 2013 року)

Бандера: старі та нові міфи

Січень 7, 2010 | Коментувати | Переглядів: 1 420

З тих пір, як на переломі 1935-1936 років Степан Бандера опинився на лаві підсудних у Варшаві, його ім’я перебуває в епіцентрі словесних баталій. Вже понад сімдесят років українці, поляки, росіяни, євреї, представники інших національностей дискутують про його місце і роль в історії. Безперечно, минулий столітній ювілей Бандери надав дискусіям нового дихання.

Ювілейні дати повертають до життя старі і призабуті радянські пропагандистські кліше (терорист, зрадник, колаборант), які подаються як «нове бачення» істориків. Схоже було в 2007 році зі століттям Романа Шухевича. У випадку з Бандерою, судячи з дотеперішніх публікацій, до цих штампів додаються ще й нові стереотипи — деструктивний політик та розкольник, авторитарний вождь, який не приймав демократичних цінностей, людина, не причетна безпосередньо до масового визвольного руху середини XX століття. Попри відмінності між носіями стереотипів, є два суттєві об’єднуючі моменти. Перший принциповий момент: такі стереотипи підводять до висновку, що Бандера в жодному випадку не може бути національним героєм. Другий момент методологічний, але не менш важливий: роблячи ті чи інші висновки про Бандеру, історики та публіцисти, які представляють обидві згадані тенденції, не вважають за необхідне покликатися на документальні джерела. В результаті до радянських аксіом, що не потребували доведення, на кшталт «Бандера — нацистський прислужник», додалися новітні: «Бандера не визнавав демократичних принципів, закладених III Збором ОУН» чи навіть «виступав проти створення УПА». Для остаточного спростування стереотипів потрібні серйозні, оперті на широку джерельну базу дослідження. Проте реальність зобов’язує ризикнути зробити це в межах невеликої публіцистичної статті.

Терорист

Цей штамп щодо Степана Бандери, напевно, найстаріший, адже терористом його називала ще польська влада. Відповідаючи на цей закид на суді у Варшаві, він чітко показав своє ставлення до терористичних методів боротьби в тактиці ОУН: «Прокурор сказав, що на лаві підсудних засідає гурт українських терористів та їхній штаб. Хочу сказати, що ми, члени ОУН, не є терористами. ОУН огортає своєю акцією всі ділянки національного життя. Заявляю, що ні програмово, ні, якщо йде мова про кількість членів у поодиноких ділянках організаційної праці, бойова акція не є єдиною, не є першою, але рівнорядною з іншими ділянками. Тому, що в цій залі розглядали атентати, що їх виконувала Організація, міг би хтось думати, що Організація не числиться з життям людини взагалі і навіть з життям своїх членів. Коротко скажу: люди, які весь час у своїй праці є свідомі, що кожної хвилини самі можуть втратити життя, такі люди, як ніхто інший, вміють цінити життя. Вони знають його вартість. ОУН цінить вартість життя своїх членів, дуже цінить, але — наша ідея в нашому понятті є така велична, що коли йде про її реалізацію, то не одиниці, не сотні, а мільйони жертв треба посвятити, щоб її таки реалізувати. Вам найкраще відомо, що я знав, що накладу головою, і відомо вам, що мені давали змогу своє життя рятувати. Живучи рік із переконанням, що втрачу життя, я знав, що переживає людина, яка має перед собою перспективу в найближчому часі втрати життя: Але впродовж цілого того часу я не переживав того, що переживав тоді, коли вислав двох членів на певну смерть: Лемика і того, хто вбив Пєрацького». Терористами польська влада називала не лише Степана Бандеру, але і його соратників, котрі боролися в рядах Української військової організації чи ОУН. Як свого часу росіяни називали Юзефа Пілсудського та діячів Польської військової організації, які боролися проти російської влади. Як, зрештою, у всі часи називає революціонерів будь-яка окупаційна влада. Насильство, освячене державною владою, називають політикою, навіть якщо її результатом будуть тисячі чи мільйони загиблих. Силова спроба протистояти цьому насильству поза державними інституціями автоматично шельмується як терор. Тому практично кожен національно-визвольний рух проходить етап, коли його представляють як терористичний, а його антиокупаційну боротьбу — як терористичні акти. Щойно після того, коли цей рух набирає обертів, переростає з формату збройної боротьби окремої організації в загальнонаціональну боротьбу, знаходить собі союзників у світі і, врешті, перемагає, лише тоді він позбавляється цього принизливого тавра. Польський, ірландський, єврейський національно-визвольні рухи демонструють саме такі сценарії розвитку. Колишні терористи Пілсудський, Коллінз, Бегін після перемоги ставали національними героями та керівниками відновлених держав. Діячі українського визвольного руху, які протиставилися державному терору Польщі, СРСР та Німеччини, не дожили до СВОЄЇ перемоги. Проте створення незалежної української держави — свідчення перемоги їхнього руху, а тому настав час позбавити їх тавра «терористів».

Колаборант

Основним елементом радянської пропаганди, спрямованої проти ОУН та УПА, було постійне звинувачення у колаборації з нацистами. І, не зважаючи на опубліковані тисячі документів, десятки досліджень про антинацистську боротьбу українських націоналістів, цей міф продовжує існувати. В межах пропаганди Степан Бандера розглядався, часом розглядається й досі, як мало не головний приспішник Гітлера в Україні. Тим часом Бандера скептично оцінював можливість використання німецької допомоги у відродженні України. Цей момент став одним із ключових в його дискусії зі старшими членами ОУН, яка закінчилася розколом організації. Андрій Мельник та інші ветерани визвольних змагань 1917-1920-х років, опираючись на досвід 1918 року, були переконані, що лише українсько-німецька співпраця може привести до незалежності. Степан Бандера головним вважав принцип опори на власні сили, а зовнішню допомогу розглядав лише як імовірний допоміжний засіб. Не маючи довіри до німців, він шукав інших союзників: в 1940 році через свого брата Олександра Степан Бандера, зокрема, вів переговори з міністром закордонних справ Італії Чіано щодо можливої італійської підтримки українського визвольного руху. Поряд з тим, розроблялася концепція створення фронту поневолених народів. Актуальність таких кроків посилювала міжнародна ситуація після 33 серпня 1939 року, коли Німеччина стала союзником .головного .ворога ОУН.— СРСР. Пакт Молотова-Рібентроппа ще раз довів лення української держави не слід цілковито покладатися на німців. Тому 30 червня 1941 року ОУН під керівництвом Бандери проголосила Акт відновлення незалежності України без жодного узгодження із «союзниками». Незважаючи на наявні в ньому дипломатичні дифірамби на адресу Гітлера, німці чітко зрозуміли, що їх ставлять перед доконаним фактом. Аби спинити «українську самодіяльність», поліція негайно затримує Степан Бандеру і ставить перед ним вимогу відкликання Акту. Це була пропозиція, від якої не можна відмовлятися, але Бандера зробив це. Всім, хто досі вірить у Бандеру — «німецького підлабузника», раджу почитати унікальний німецький документ — протокол розмови керівника ОУН із заступником державного секретаря Ернстом Кундтом від 3 липня 1941 року. 32-літній юнак, вчорашній політв’язень, керівник підпільної організації поневоленого народу проти високопоставленого чиновника Третього рейху, перед яким тремтіли керівники держав. У відповідь на звинувачення в неузгодженості Дій націоналістів з німецьким керівництвом Бандера бере на себе цілковиту відповідальність за Акт, більш того, додає: «Я хочу ще раз вияснити, що всі мої накази не залежали від будь-якого розпорядження чи згоди німецьких властей. Видаючи свої накази, я не покладався на жодні німецькі власті, ані на їхнє погодження, але тільки на мандат, який я отримав від українського народу». Вдруге після 1936 року Бандера своєю принциповою позицією поставив себе перед перспективою смерті. Далі були перебування під арештом, що мало «допомогти» змінити непродумане рішення, концтабір «Заксенгаузен» як покарання за те, що це рішення не було змінене.

В 1944 році, коли стала зрозумілою німецька поразка на східному фронті, нацисти спробували відновити свої загравання з українцями, для чого, власне, й був залишений живим Бандера. Його вивезли із «Заксенгаузена» і поселили як арештанта в будинку під Берліном. Він щойно вийшов з табору, не мав інформації про події на фронтах, про справи в Україні. Цим пробували скористатися німці, запропонувавши очолити пронімецький український комітет, «освятити» своєю присутністю черговий колабораціоністський проект. Бандера не піддався спокусі примарної влади — відмовився. Його принциповість черговий раз стала на заваді використання його самого та всього визвольного руху для реалізації чужих інтересів.

Володимир В’ЯТРОВИЧ,
кандидат історичних наук,директор Галузевого державногоархіву СБУ, радник голови Служби безпеки України:

Джерело: www.zaxid.net
(Продовження читайте. в наступному номері)

0

Коментарі

Написати коментар

Вам потрібно увійти, щоб написати коментар.