Газета «Гуцульський край»

Часопис Косівського району (Архів до 2013 року)

Ми були, є і будемо на цій землі!

Грудень 14, 2009 | Коментувати | Переглядів: 1 846

Промова голови Івано-Франківської облдержадміністрації Миколи Палійчука, виголошена ним на мистецькій акції «1939-2009. Зарубки на дереві роду»

Громадо! Краяни!

Ми є, були і будемо на цій землі. Дерево нашого роду сягає коренями глибини віків. Під його корою струменять соки вічності, а зорі — то всього-на-всього буйне листя в його кроні. В наших письменах — Ярослав Осьмомисл, Данило Галицький. Це — наша тисячолітня історія. Але і перед ними — літа і століття буття високого дерева великого роду. І жодна блискавиця не змогла його розчахнути і не розчахне ніколи. Бо це — дерево величі і дерево пам’яті. На ньому лишали карби успіх і невдачі, відчай і надії. Але там нема сліду безпорадності. Там — високі стремління жити, пам’ятати і осягати.

Ми дуже охоче говоримо про величні і трагічні пласти нашої історії, і якось мовчки оминаємо незручні, а то й двозначні її події. Не зразу і непросто ми прийшли до рішення зібратися  з цієї нагоди і поговорити про цю дату — утворення Станіславсьхої області в складі УРСР. Вразив недавній сюжет у новинах на місцевому телебаченні. Молодий чоловік на повному серйозі розмірковував про те, що ніякого геноциду українців під час голодомору не було, що це все вигадки невдячних і недолугих демократів, яким не стає інтелектуальної потуги, аби усвідомити всю велич здійсненого радянською владою.

Мимоволі приходиш до висновку: попри всі можливі і неможливі трактування наших підходів до цих чи аналогічних подій, попри побоювання — а чи треба? — навіть у середовищі однодумців, ми зобов’язані розставити акценти, зобов’язані розшифрувати всі зарубки на дереві нашого роду, аби колись фатальна сокира забуття не врізалась в нього зі страшною силою байдужості під самісінький корінь.

За плечима народу — така правічна історія, що 70 років на ній — навіть не півподиху вічності. То чи варто так скрупульозно, як зараз, їх розглядати? Варто! Бо ніхто і ніколи не повинен забути, що наша земля несе у своєму лоні жертви Дем’янового Лазу, що область є не тільки ровесницею, а й провісницею чи навіть призвідницею тих подій. Щоб неугодні тримали язик за зубами, язиками в’язнів у Станіславській тюрмі годували собак. Наша земля пам’ятає не одних «визволителів», але всі вони приходили по наше добро, по щедроти наших лісів і ланів, по білі тіла наших жінок. Ті, що прийшли у тридцять дев’ятому, зазіхнули на наші душі — вони катували батьків і заставляли дітей співати собі осанну, вони зривали ікони з білених стін наших світлиць і хотіли розтоптати навіть згадку про Бога в наших серцях. Вони добре розуміли, що справжній переможець той. хто напише історію переможеного народу.

А як вони вдавали, що прийшли сюди під СВІЙ бравурний марш «Все выше, и выше, и выше…». Як вони хотіли, аби ми забули, що мелодія його списана з гітлерівського «Майн фюрер, майн фюрер, майн фюрер». Вся наступна пропаганда показувала Гітлера і Сталіна як заклятих ворогів, але рукописи історії не горять, кіноархіви також.

Хто неупереджений, переглянувши кінохроніку спільних парадів гітлерівців і сталінців у Львові,

Бресті восени тридцять дев’ятого року, буде ще вірити в те, що наші діди — посібники фашистів? їм дуже треба, аби світ забув, хто в порушення всіх існуючих на той час угод допомагав Гітлеру на радянській території у міжвоєнний період формувати кадровий потенціал вермахту, в котрого НКВД переймало досвід упокорення інакомислячих, їм так не хотілося признаватись, що підписували пакт Молотова-Ріббентропа з його секретними протоколами. Але ще більше їм потрібно показати, що ми невдячні, не хотіли манни кремлівської. Тоді набагато спокійніше світ сприймав би і Биківню, і Катинь, і наш Дем’янів Лаз. Та й нинішні Чечню чи Грузію.

У когось може виникнути думка: чи не забагато ідеології та трагізму. Але це не ідеологія і не трагізм. Це — правда про те, з чого починалося півстоліття радянської влади на Прикарпатті. Та й так воно, зрештою, і продовжувалось.

Нам кажуть: тільки завдяки радянській владі українські землі возз’єднались у єдиному державному утворенні. Панове, чи то пак, товариші, а хто наніс смертельний удар українській державі після Злу-ки? Ви спершу кинулися роздирати наші землі на шматки, аби потім зшивати докупи колючим дротом концтаборів?

Ми не збираємось заперечувати того, що на території області зводились заводи і фабрики, ферми і електростанції, школи і лікарні. Але й цілий світ не стояв на місці.

Поїдьте туди, куди не явилися червонозоряні визволителі у тридцять дев’ятому, і ви зрозумієте, що там також не спали. Там також заводи і фабрики, міста і села, школи і лікарні. Але постали вони не з людського страху, а людського інтересу, вигоди і доцільності, і не людською кров’ю, а людським потом, і, головне, будувалося все в ім’я людини, а не в ім’я торжества світової революції.

Ви ніколи не задумувалися, чому комунізм, народившись в Європі, вкоренився по суті в Азії? І в Європу вертався через наші терени. На наше нещастя. Бо де тепер ті заводи? Де тепер та економіка? Заснована не на економічному прагматизмі, а на дешевизні людського і сировинного ресурсу, структурована так, що болт виточували в Івано-Франківську, а гайку, до прикладу, у Пскові, вона не витримала конкуренції з часом і занепала як у Пскові, так і в Івано-Франківську. Така доля всіх економік, збудованих за колоніальним принципом. Просто у Пскові вона може піднятися дещо швидше, бо там поряд — тюменська нафта. А де ж наші нафта і газ? Отож-то. Як у приповідці: «давай спочатку з’їмо твоє, а потім — кожен своє».

Тотальна орієнтація економіки тодішньої держави і краю на екстенсивний, я б сказав, розбазарюючий шлях розвитку привела не тільки до виснаження надр і ресурсів краю, але й викорінення традицій і навичок раціонального господарювання. За півстоліття були геть чисто забуті способи ведення господарки з олівцем в кишені, орієнтованої на якість і прибуток, а не на кількість і рапорт. Як би там це не сталося, але всередині 90-х, після приватизації, раптом виявилося, що не вистачає людей, які вміють управляти економікою в умовах ринку — фактично все починалося з нуля.

Коли порівнюють господарські стани до 1990 року і після, забувають, що маємо справу з останніми подихами хай екстенсивної, але вже усталеної економіки і економіки нової, котра ще спинається на ноги. Образно кажучи, перезрілої людини і немовляти. Очевидно, хто сильніший. Але в кого більші перспективи!

Я ще раз закликаю охочих порівнювати: придивіться не тільки до того, які ми були колись і тепер в економічному плані, а й до того, як жили і розвивалися, живуть і розвиваються народи і країни за колишньою «залізною завісою». Нам не просто, але ми — на правильному шляху.

Не змаліла в умовах русифікації культура, дай Боже нам не загубити її в нинішніх умовах комерціалізації.

Традиційно вважалось, що в питаннях якості освіти Прикарпаття — на задвірках і Радянського Союзу, і пізніше — України. Але як тільки держава почала неупередже-но вимірювати цей показник розвитку народу, виявилось, що прикарпатська дітвора — на чільних місцях в Україні. Такий стан сам по собі не приходить. Він — результат вмотивованої праці вчителя, сім’ї, учня.

Виростає конкурентно-здатне покоління. Значить, мають майбутнє і держава, і край.

Радує, що найбільший наш потенціал — люди — вибудовують своє життя і життя краю, беручи за приклад визнані світом стандарти і, що найголовніше, ми самі потроху починаємо задавати стандарти світові.

Проблеми області випливають з проблем держави, але й успіхи нашої країни опираються і на досягнення Прикарпаття. Не просто говорити про сім десятиліть, що минули. То були суперечливі часи — одні віддавали душу, інші вкладали душу, а ще інші душу забирали. Правічний порив краян до свободи і українськості зробили область форпостом української незалежності у 90-х.

Наше завдання — розбудовувати українську державу ще успішніше, ніж зовсім недавно за неї боролись. Треба перейти, нарешті, від безперервної боротьби до повсякденної праці. Бо інколи здається, що дехто будує Україну так, як недавно будували комунізм. Маємо навчитися жити в тій державі, за яку дідам доводилось вмирати.

Тільки високою якістю життя на наших теренах ми зможемо реалізувати гасло «Схід і Захід — разом». Іншого — не дано.
Тільки давши можливість справді українському Президенту продовжувати впроваджувати в суспільне і державне життя глибинно українські цінності, а не сахатися в сторону при перших невдачах, ми можемо стверджувати, що при будь-яких геополітичних розломах, Говерла українського духу залишається на наших теренах і підпирає небо над Україною.

Волею обставин наша зустріч відбувається у День Збройних Сил України. Ми маємо, що пам’ятати, від чого оберігатися, вони знають, що захищати і як берегти, бо вже всі пізнали, яку свободу приносять чужі багнети. Зі своїм працьовитим народом маємо, що примножувати.

Ми нині не святкуємо річницю радянської історії, ми святкуємо торжество нашого духу над безсиллям їхньої сили.

0

Коментарі

Написати коментар

Вам потрібно увійти, щоб написати коментар.