Газета «Гуцульський край»

Часопис Косівського району (Архів до 2013 року)

П’ята річниця Майдану

Листопад 29, 2009 | Коментувати | Переглядів: 1 096

По-осінньому гарний день переходить у вітряний, дощовий і похмурий. Сотні тисяч гарячих сердець, зігрітих вірою в перемогу справедливості і неминучість настання ліпшої днини, зібрались, з’їхались, злетілись з усіх куточків України, щоб відстояти цю віру і своїм поступом наблизити настання мрії…

Кожен українець, який пережив ті дні, не забуде їх ніколи. Неможливо забути величезного підйому духу української нації, коли весь світ здригнувся і, загамувавши подих, спостерігав, як наш народ виборював природне право мати свою долю, йти своєю неповторною дорогою і вільно обирати свого провідника. Так, ми відстоювали не особу, не прізвище і не колір. Українці здобували своє право йти шляхом великого, вільного і гордого народу. І перемогли. Так, саме ми. Кожен з нас, як міг, допомагав Майдану. Хтось організовував людей, хтось збирав одяг та їжу. Підприємці допомогли з транспортом та медикаментами. Хто не міг поїхати в Київ, стояли на районних, міських та обласних площах, демонстрували цим єдність усієї країни. Заслуговують особливої подяки наші матері, бабусі, дружини, сестри і дочки, які своїми щирими молитвами до Господа Бога виблагали для нас Його покровительство, а для держави — мир і спокій.

Образливо сьогодні чути, що в 2004-му році Помаранчеву революцію спонсорували олігархи. Образливо, бо в Косівському районі не знайдеться родини, з якої хоча б один представник не був на Майдані, немає хати, з якої не віддали хоча б одну гривню для підтримки тих, хто був у ті дні в Києві. Пенсіонери, вчителі, медики, службовці та, напевно, всі допомагали — хто скільки міг і чим міг. Кожен з нас зробив свій внесок, поклав маленьку цеглину в будівництво великого будинку — Української держави. Але вимурувати міцну стіну замало. Щоб жити в будинку, потрібно ще багато наполегливої праці. Цю будову треба завершити, споруда має стати придатною для життя.

Ми сподівались швидкого результату, вірили, що ліпший завтрашній день настане вже сьогодні. Та чи можливо це так швидко? Напевно, ні.

П’ять років для життя людини — це немало, але для історії держави — це мить. За цей період були і радості, і розчарування, були перемоги, були, на жаль, і помилки. Таке життя, і сьогодні воно ставить перед нами новий виклик. Чи здатні ми його гідно прийняти, чи спроможні відстояти ті надбання, які маємо: Українську державу, рідну мову, нашу прадавню культуру, християнську віру та омріяну волю? Відповідь не забариться.

На початку 2010 року, отримавши бюлетень для голосування за майбутнього Президента України, зайшовши у маленьку кабінку для волевиявлення, згадаймо, що не тільки завдяки ковбасі і шматку хліба живе людина, і живе не тільки заради цього…

Я вітаю вас, шановні земляки, із п’ятою річницею українського народного повстання проти неправди. Бажаю усім нам відстояти свою правду в своїй хаті.

А закінчити свою публікацію хочу словами великого сина українського народу І. Франка: «Здобувайте знання, теоретичне й практичне, гартуйте свою волю, виробляйте себе на серйозних, свідомих і статечних мужів, повних любові до свого народу і здібних виявляти ту любов не потоками шумних фраз, а невтомною, тихою працею. Таких мужів потребує кожна нація і кожна історична доба, а вдвоє сильніше буде їх потребувати велика історична доба, коли всій нашій Україні перший раз у її історичнім житті всміхнеться хоч трохи повна громадянська і політична свобода». (Цитату взято із довідкового видання «Астральне тіло України: (думки Івана Франка — зблизька)», упорядником якого є Зорислава Ромовська, за що їй особиста подяка).

Г. Сахро,
с. Рожнів.

0

Коментарі

Написати коментар

Вам потрібно увійти, щоб написати коментар.