Газета «Гуцульський край»

Часопис Косівського району (Архів до 2013 року)

Край холоду й безнадії

Жовтень 10, 2009 | Коментувати | Переглядів: 1 071

На пенсії я відчув себе по-справжньому вільним, незалежним і щасливим, бо: нікуди не поспішаю, сплю скільки хочу, харчуюсь як і чим можу. Не забуваю про нові подорожі, цікаві зустрічі і спілкування.

Черговою, давно омріяною, стала поїздка в серпні цього року до Білого моря, на Соловки. Теоретично — це просто, зрозуміло і практично, але є труднощі — не вистачає грошей…

Сидів якось під горіхом у надвечір’ї весняного дня, думав про дітей, онуків і згадав про легендарного отамана війська Запорозького Петра Калнишевського, який, як останній Запорізький отаман, відбував 25-річне покарання на Соловках і там помер на 114-му році.

Нічого подібного мені не довелося чути або читати і захотілося побільше дізнатись про це.

Думка прийшла вчасно: їхати треба негайно, бо там, на Білому морі, навігація починається у травні, а в серпні — завершується. Запитав, коли автобус до Києва (як учасник бойових дій, їду безкоштовно) і через півдня — у Києві. Через добу — в Санкт-Петербурзі і без особливих роздумів: «Вперед, на Соловки…».

У 20-ті роки минулого століття великий українець Немирович-Данченко стосовно Соловків висловився: «Беру на свою совість порадити кожному наважитись на далекий шлях, щоби побувати на островах Соловецьких, та тільки не три дні, а тижнів зо два-три…».

Про тижні два-три не думалось, хоча би добу-дві побути, оглянути що і як? Поїзд тільки один — «Санкт-Петербург — Мурманськ» до ст. Кемь. Вразили неймовірні ціни (бо все — станції, пристані, берегові споруди, пароплави — приватне), проїзд від станції до пристані — 100 руб. (25 грн.).

Домовився з молодим водієм «ПАЗика», що довезе до пристані за 20 рублів, а там «бос» в особі капітана «Вірного» згодився взяти на борт за 500 рублів.

Пішов дощ, небо злилося з морем і нічого не втямиш: де ти, куди пливеш?.. У трюмі «Вірного» зібралось зо 20 сміливців, а засобів порятунку — ніяких. Коли я запитав про це в капітана, той спокійно і задумливо-сумно відповів: «Ніякий рятувальний пояс тут не допоможе: вода +2 -4 градуси, більше ніж 10 хвилин не помучитесь, трохи поборсаєтесь і… все спокійно».

Жінки молились, діти плакали, а я думав: «Треба мені було цих Соловків? Надто необдуманий крок…».

Час минав (ми вже три години врізались в триметрові хвилі, нас кидало, як тріску), і раптом все стихло, вдалині замаячіла земля: то були Соловецькі береги, а далі — церкви, храми, монастирі…

Ступивши на покритий мохом камінь, стою і думаю: куди йти? З чого почати? Прочитав оголошення: «11 жовтня відбудуться вибори депутатів муніципального утворення «Сільське поселення Соловецьке».

Убога дерев’яна одноповерхова споруда зустріла непривітно, бо нікого з керівників не було на місці, а дідусь, який пас чорних кіз, порадив піти на пошту і там поцікавитись що, куди й почім.

Мав намір відправити листа в Коломию, але начальник поштового відділення «Соповки» не радив цього робити, бо невідомо, коли мій лист дійде, і взагалі чи колись дійде, тим більше — в Україну.

Було ще багато різних епізодів на землі Соловецькій, але найбільше запам’яталось місце захоронення, надмогильна плита і бронзовий бюст Героя України Петра Калнишевського.

Дух, слова Петра Калнишевського нам нагадують: «Не вірте чужим обіцянкам, не слухайте чужих порад — однаково обдурять, збрешуть, продадуть. Надійтеся тільки на свій розум, працю і сили — здолаєте все, збудуєте свою державу на радість прийдешнім поколінням!».

Володимир Шельвіка з Коломиї.

0

Коментарі

Написати коментар

Вам потрібно увійти, щоб написати коментар.