Газета «Гуцульський край»

Часопис Косівського району (Архів до 2013 року)

Паспорт в руки і гайда до нового життя

Вересень 3, 2009 | Коментувати | Переглядів: 1 319

XXI століття… Для нас це щось таке невідоме. Це нова епоха, яка мала б вести до світлого та чистого майбутнього, а натомість, навпаки — великою бочкою котиться донизу. Зупинити її важко, а якщо й вдасться, то потрібно чимало людських сил, щоб викотити її знову на вершину.

Ще  споконвіків наші прадіди й діди закладали міцний фундамент нашого українського життя, з надією на те, що минатимуть роки, століття, а на цьому місці вибудується міцна споруда, яку називатимуть Великою Україною. Так і сталося. її побудували. Але й досі називають просто — Україна. З одного боку цього дуже мало, а з іншого — вистачає «по самі вуха». Хоча Україна — велика земля і має за своїми плечима багато заслуг, та це не допомагає їй уникати жодних руйнувань. Бо день за днем в даху з’являються дірки, а пройде час і вона взагалі залишиться без цеглин. Чи то самі розберемо, чи інші допоможуть. А потім — все починай з нуля. І найгірше те, що український народ до цього починає звикати.

Не так давно наша земля звільнилася від поневолення і стала незалежною, цьогоріч ступає на шлях повноліття, як її по частинах руйнує «чужа рука», та ми самі сприяємо цьому. Ми довіряємо тим, хто нам постійно зраджує. Ми допомагаємо тим, хто нас постійно використовує. Ми прихистимо того, хто завтра залишить нас на вулиці. Ми вболіваємо за того, хто згодом гратиме проти нас. Так було і буде завжди, бо що не роби, а українці — занадто добрий і вразливий народ, який ще досі живе минулим і тікає від сьогодення.

А що вже говорити про наш сучасний стан? Коли не те що в державі порядком «не пахне», а й в сім’ях його нема. Чи то батьки — за кордон, а діти — в пивні бари, на дискотеки. Отак з пляшкою пива і сигаретою в руках росте майбутнє покоління, яке не захищене ні від держави, ні від самих себе. Або батьки залежать від наркотиків, алкоголю, а діти — стають лише знаряддям праці й жертвою долі. Чи просто немає елементарної поваги один до одного.

Від сім’ї по ланцюжку продовжуються стосунки родичів, сусідів,  друзів, знайомих — і так до самої вершини державної піраміди. Всі прагнуть щось змінити, та чи то духу немає, чи сил не вистачає. Мабуть, все-таки сил замало, бо за природою і як історично склалося, український дух ніколи не згасав, а навпаки — згуртовував, пробуджував і може панувати завжди, тільки потрібно захотіти.

Потрібно нарешті впевнено перегорнути сторінку нового тисячоліття, в якому можна було б довіряти, де брат стане за брата, друг допоможе ворогові, де кожному належатиме той соціальний захист, якого він потребує. Де батьки спокійно спатимуть, знаючи, що їхня дитина в добрих руках. Де ми зможемо на рівних правах жити в демократичному світі, мати свою думку, і на кінець не боятися старості. І ніхто нам не допоможе крім нас самих. Адже нам будувати державу й виховувати суспільство. Нам народжувати дітей і жити здоровим життям. Нам піклуватися про близьких і знедолених, протистояти заздрості і ворожнечі, відновлювати повагу та гідність і бути вірними синами й дочками ще зовсім молодої, та в майбутньому сильної Великої неньки-У країни.

Мирослава Долинчук,
с. Старі Кути.

0

Коментарі

Написати коментар

Вам потрібно увійти, щоб написати коментар.