Наша історія настільки трагічна, складна і заплутана, що майже всі її визначальні дати тягнуть за собою шлейф недомовок, невизначеності, свідомо і несвідомо спотворених тлумачень, що неминуче викликає в людей діаметрально протилежні думки і настрої.

Отож, замість того, щоб послужити могутнім фактором інтеграцї суспільства, визначальні дати лише посилюють у ньому напруження, а нерідко й розбрат. І часові відстані тут не мають ніякого Значення. Бо дати — це не просто більші й менші віхи на дорозі, яку долає народ, ідучи з минулого в майбутнє, вони не лише увінчують колективні зусилля в ім’я високої мети чи якого-небудь крутого зламу, а, зазвичай, ще й кладуть початок таким випробуванням і поневірянням, які в примарному сні не передбачити жодному ясновидцю. Ну. скажіть, будь ласка, як звичайному українському громадянинові сьогодні ставитись до чергової річниці «визвольного, походу» Червоної армії у Західну Україну? Що, за прикладом прибічників комуністичної ідеї вважати 17 вересня 1939 року, тобто 17-ий день Другої світової війни, днем торжества історичної справедливості, коли нарешті збулася відвічна мрія галичан про возз’єднання із єдинокровними братами зі Сходу?

Так, сонце волі і справді зблискло тоді над відірваними від матірнього лона історичними українськими землями, але ж тільки зблискло, бо не встигли зів’яти квіти на арках, якими населення зустрічало «визволителів», як над багатостраждальним краєм опустився морок небачених репресій і терору. Західним українцям ніколи не жилося солодко — ні під Австро-Угорщиною, ні тим більше під Польщею, але пекло, в якому вони опинилися після «визволення», своїми жахіттями затьмарило весь їх гіркий досвід.

Починаючи уже з грудня 1939-го року, і по червень 1941-го майже 320 тисяч галичан було депортовано у віддалені східні і північні райони СРСР. Досі точно невідомо, скільки людей було замордовано в таборах, в’язницях, позбавлено життя на підставі вироків і без суду як «заклятих ворогів радянської влади». Це була навіть не ненависть, а якась незбагненно сліпа і тупа настанова більшовицького тоталітаризму на знищення всього українського — гинули передусім люди, які були носіями національної духовності — наукова і творча інтелігенція, лікарі, вчителі, інженери, члени громадських об’єднань. Такий собі безкорисливий порив кривавої диктатури доброго дядечка Сталіна.

Трагічні події потребують переосмислення. Принаймні для тієї частини людства, яка мешкає на території незалежної держави, що постала на руїнах пострадянської імперії. Але ми, сущі в Україні, перш ніж кинути каменем у минуле, маємо поставити собі єдине просте запитання: що «золотий», себто кривавий вересень 39-го, визволення від фашистів в 44-му, попри всі трагедії, які вони принесли на західноукраїнські землі, хіба не виявилися даром Божим для всієї України? Може, якраз це й була ота необхідна кривава жертва задля спасіння українського народу і задля його тривання у вічності?

Заковтуючи надзвичайно ласий шматок, більшовицька імперія навіть не підозрювала, що підписує собі смертний вирок, вона просто не зуміла і не встигла перетравити те, що виявилося їй не по зубах. Відтак саме держави Прибалтики і Західна Україна виявились тим могутнім каталізатором національно-визвольної боротьби, яка розхитала і таки звалила могутнього СРСР — івського монстра. Без Західної України в складі Української РСР не було б сьогодні і незалежної України. Це має бути так само очевидним для кожного, як і те, що дня не буває без сонця.

Історія є такою, якою є. І ні підфарбувати її, ні змінити своєю ненавистю чи любов’ю, а ось спробувати зрозуміти не тільки можна, а й потрібно. На відміну від римського бога початку й кінця часу дволикого Януса, в історії багато облич.

Маємо вдивлятись у всі, а передусім і найбільше у те, яке звернене у майбутнє.

Facebook коментарі
 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *