Палахкотіла, наче незагашена свічка

П’ятниця 19 червня 2009 року назавжди залишиться сумною датою в пам’яті косівчан. За якихось п’ять зловісних годин спопеліла майже дотла Москалівська церква святого Василія.

Повідомлення про те, що загорілася святиня, в чергову частину райвідділу МНС надійшло об 11 год. 14 хв. Рятувальники прибули відразу. Пожежу (за даними РВ МНС) гасили 9 одиниць техніки: чотири спеціалізовані автомобілі з Косова, по одному — з Кут, Яблунова, Вижниці, два — з Коломиї. Людей збіглося звідусіль дуже багато: хто пішки, хто своїм автотранспортом, щоб рятувати церкву. Але безжальне полум’я не вдавалося вгамувати ні потужним струменем води, ні людськими сльозами. Важко переповідати, як танула від золотоверхих хрестів, метр за метром, святиня. Не хочу ятрити душу читачам, адже кожне падіння куполів супроводжувалося страшенними зойками людей, які не могли зарадити цьому жахливому видовищу, хоча докладали неймовірних зусиль. Жінки плакали, були у великому розпачі. Та навіть чоловіки з сумом і болем у серці сприймали те, що коїлося на їхніх очах, бо ще вчора ввечері вони були у церкві на Божественній Літургії.

Пожежа була такою потужною, що до будівлі церкви неможливо було наблизитись. Від жару спалахували хвойні дерева, що ростуть на церковному подвір’ї. В одного з сусідів, помешкання якого метрів за 60-70 від церкви, від високої температури аж покрутилося листя винограду.

У присутності сотень людей гинула їхня улюблена святиня, історична пам’ятка. Вони не могли її врятувати навіть ціною неймовірних зусиль пожежників, священиків та віруючих.

Богдан першим боровся з вогнем

Першим почав приборкувати займання Богдан Слава. Сам попікся. Якби йому на допомогу не поспішив рідний брат Володя, важко навіть припустити, чим би все закінчилося для життя Богдана. Володимир не розгубився у критичній ситуації, прив’язав до себе брата страхувальними шнурами і разом з потерпілим, котрий страждав від болю, опустився на землю. Медики доправили Богдана в опіковий центр Івано-Франківська.

— У понеділок зятеві зробили операцію, — каже пані Уляна, мама дружини Богдана, — його стан задовільний.

«Церква була нам як рідний дім»

Ці слова я почув від однієї парафіянки.

І справді, сказати, що москалівська парафія зазнала великої втрати — це висловитись дуже скупо. Прихожанами церкви св. Васи-лія були й жителі Смодної, Вербовця, Черганівки, Города, Соколівки,інших довколишніх сіл. А скільки сюди приходило туристів і гостей Косова, особливо в урочисті свята! Це був осередок «Просвіти», духовного і національного відродження, храм науки й повчання для школярів, молоді. Приходили сюди люди не з якогось примусу, а з духовної потреби, гарячої любові до Господа, Творця Неба і Землі. Бо церква — це все — життєва школа, яка навчає Христової віри, чеснотного життя, без яких людина не може бути повноцінною. У щирій молитві вона вселяла надію безнадійним, ставала у помочі хворим, зцілювала зболені душі, навертала блудних на шлях праведний.

Парафіяни любили свою церкву, якій понад 100 років. Не відчужувалися від неї ніколи — навіть у найгрізніші атеїстичні часи. Хоч святиня була закрита, а потім переорієнтована комуністичною владою на музей, все одно на Великдень біля неї збиралися люди, організовували коло «воротарочки», співали великодніх пісень. І дітей своїх приводили з собою, щоб традиції переймали.

Під час пожежі люди винесли з церкви все, що змогли і встигли: ікони, світильники, вишивки, врятували від вогню майже третю частину іконостасу. Та найперше потурбувалися винести образ і мощі великого ліванського святого та чудотворця Щарбеля, які були доставлені в Москалівську церкву 16 червня. їх перенесли у каплицю.

Біда згуртувала всіх

Полум’я поглинало останки будівлі, а люди не розходилися. Під вечір тієї ж таки п’ятниці почали розчищати згарище. Майже сотня чоловіків працювала аж до сутінків. Розбирали обвуглені стіни, перепилювали бензопилами довжелезні грубі протеси. Все це завантажували на самоскиди і вивозили з церковного подвір’я. Суботній день був не менш напруженим. Треба сказати, що людей ніхто не зобов’язував до цієї роботи, їх кликало християнське сумління, невимовний жаль і скорбота за втраченою святинею. Одні прийшли допомогти руками, а хтось — своїм приватним транспортом, і знову весь день курсували потужні ЗІЛи. У понеділок на майданчику трудилося майже півсотні людей. Серед них були і 20-річні, і ті, кому за 70. Біда згуртувала до праці всіх, не питаючи їх віку. Я не називаю прізвищ людей, котрі там працювали і працюють, тих, хто перевозив своїм транспортом рештки згорілої церкви. Не хочу когось оминути, бо це було б образою чи, щонайменше, великою несправедливістю для усіх цих відданих людей. їхня самопожертва віддасться Божою ласкою і опікою над ними і їхніми родинами.

Ця жахлива подія ще довго буде нагадувати про себе, та вона не зупинила церковного життя парафії. — Стерти з пам’яті те, що бачили очі, вже неможливо ніколи, але ми дякуємо за все безперестанно Богові й просимо Його ласки у повсякденних Святих Літургіях, — мовить о. Роман Іванюлик, настоятель цього храму. На Москалівці щодня відправляють Божественну Літургію, лунає до Всевишнього щира молитва парафіян. А громада вже переймається турботами щодо будівництва нової церкви.

— А страшна трагедія повинна нас ще більше згуртувати. Ми маємо показати свою відданість Господові у парафіяльному житті, щоб піднімати святиню з руїн і попелу своєю глибокою вірою, щирою молитвою та повсякденною працею, — вважає о. Роман.

Ігор Сусак.

Фотографії пожежі церкви.

Відео пожежі церкви у Косові.

Facebook коментарі
 

One Reply to “У Косові згоріла церква св. Василія Великого”

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *