Газета «Гуцульський край»

Часопис Косівського району (Архів до 2013 року)

Дурний впустив, розумний підняв

Травень 15, 2009 | Коментарів: 3 | Переглядів: 2 267

Не пам’ятаю, у якому класі починали вивчати цю тему ми, але здається, що дату 9 травня 1945 року знала завжди. Чому її не знав мій син, який, хоч і не відмінником був, але ж і не останнім учнем у класі? Чи знають її сьогоднішні школярі? І що, власне, відбувається з цією датою нині?

За часів незалежності в Україні, особливо на її західних теренах, про Велику Вітчизняну війну згадують дуже і дуже неохоче, наче ці спогади і розмови — щось не дуже пристойне, такий собі національний моветон. Чимраз рідше вживають назву «Велика Вітчизняна», політкоректно замінюючи її іншою — «Друга світова війна».

Щороку напередодні 9 травня в українському суспільстві виникає напружена пауза, а відтак — мляві або ж агресивні дискусії про те, чи варто і як українцям відзначати перемогу у цій війні. Часто чути думку, що в цей день не потрібно проводити помпезних святкувань — з військовими чи ветеранськими парадами, вічним вогнем і почесною вартою, салютами і феєрверками. Ліпше — і цілком достатньо — обмежитись відправою панахид на могилах загиблих. Бо це, мовляв, не наша, не українська війна. Хоч ми в ній і воювали проти фашизму, але захищали комуністичний режим і диктатора Сталіна. Тому вихвалятися нам нічим, пишно святкувати нема потреби. Зберімося, заспіваймо загиблим «Вічну пам’ять» — і досить.

Ті, хто нав’язує суспільству такі думки і настрої, роблять ведмежу послугу Україні. Бо це призведе до того, про що застерігає народна мудрість: «Дурний впустив, розумний підняв». Ми охоче відхрещуємося від своєї, без сумніву, величезної частки у перемозі над фашизмом, і цим ллємо воду на патріотичний млин нашого північного сусіда. Адже виграна війна для кожної держави і її народу — це благодатне і врожайне поле для виховання патріотів, почуття гордості за свій народ, усвідомлення його величі.

Нерозумно було б доводити справу до абсурду і стверджувати, що в цій війні перемогли українці. Але можна і треба розкласти відповідні національні акценти: скільки вихідців з України воювало і загинуло у 1941-1945 роках, скільки було серед них Героїв Радянського Союзу і повних кавалерів ордена Слави… Наші школярі мають знати імена і прізвища тих українців, які наближали цю перемогу: геніальних воєначальників, мудрих офіцерів, відважних солдатів. Кожна святкова дата, пов’язана з Великою Вітчизняною війною, — це добра нагода сказати громадянам незалежної України про те, що ми — нація, що дала світові багатьох справжніх героїв, якими можемо пишатися по праву. Ми повинні їх знати, пам’ятати і славити. Поминальні служби — справа свята і потрібна. Але обмежуватися лише ними — нерозумно і шкідливо. На поминках моляться за упокій душі полеглих героїв, але нових не виховують. Це роблять в інший спосіб.

Ми з помпою вшановуємо трагічну загибель трьохсот юнаків, яких у 1918 році недолуге українське керівництво кинуло на вірну загибель під станцію Крути, але відмовляємося гідно уславити і розповісти співгромадянам про героїзм мільйонів українців, без яких перемогу над гітлеризмом важко уявити. Поки наші діти ридатимуть і співатимуть «Вічну пам’ять» на могилі героїв Крут, російські підлітки виховуватимуться на прикладах героїзму радянських солдатів, навіть не здогадуючись, що чимало з них дала світові українська земля, і так звані російські герої насправді самі себе завжди українцями вважали.

Проаналізуйте, скільки повнометражних і багатосерійних фільмів про Велику Вітчизняну війну відзняла Росія вже за часи своєї незалежності. їх охоче купує українська кіно- і телеіндустрія, їх із задоволенням дивляться українці, особливо чоловічої статі. І дивитимуться завжди, бо такі фільми — це «екшн» («дія» по-нашому), це бойовик, який захоплює, тримає в напрузі. Росіяни, на відміну від нас, добре розуміють, що на таких кінострічках виховають мільйони справжніх патріотів, бо цікаві кіно та книга у патріотичному сенсі часто мають набагато більший вплив, ніж нудні шкільні заклинання: «Любіть Батьківщину!».

Перегляньте кінофільм «У бій ідуть одні старики». Зверніть увагу, як герой Леоніда Бикова після напруженого повітряного бою запитує своїх побратимів, що особливого вони помітили у цьому польоті? Всі відповіді виявляються помилковими, і комеск каже: «Ми ж сьогодні над моєю Україною літали!». Йому на це: «Як тут помітиш? Довкола такі ж поля, небо таке ж, як скрізь». А він їм: «Є ні, не скажіть, у нас і небо блакитніше, і трава зеленіша». Кілька звичайних слів (зовсім пустих, якщо чесно, та ще й російською), але сказані вони талановитим актором так щиро, з такою великою і неприхованою любов’ю до рідної землі, аж мороз по шкірі обпікає. Такі слова багато вартують.

А де наше вітчизняне кіно? Хоча б документальне. Де розповіді про героїзм учасників Великої Вітчизняної війни — українців за походженням і самоідентифікацією: маршалів, генералів і полководців, пьотчиків-асів, відважних моряків, кмітливих розвідників, сміливих піхотинців?..

Мудрий «старший брат» навіть гоголівського українця Тараса Бульбу поставив на службу своїй пропаганді, показав його на екрані патріотично налаштованим малоросом, який воював за Велику Русь. А де наш Тарас Бульба, де наші козаки, де наші воїни, де українські повстанці? Де люди, які на тій страшній війні захищали рідну українську землю, своїх матерів, дружин і дітей, свої домівки, а не КПРС і Сталіна?

Вітчизняні кінематографісти щось начебто й знімають, але так, ніби сокирою тешуть: нецікаво, нудно, відчувається фальш, притягнутий за вуха пафос. Мало талановитих режисерів, немає цікавих сценаріїв, не створено добротної національної акторської школи, про фінансування кінематографа узагалі не згадуватиму. І, головне, не чути тієї неповторної Биківської інтонації, якій готовий відразу ж повірити, яка проймає до глибини душі.

Якщо така байдужа і відступальна позиція українців і України у ставленні до Великої Вітчизняної війни не зміниться, років через десять нас очікує ось що. На вітчизняних кіно- і телеекранах і далі охоче демонструватимуть майстерно зняті кінофільми російського виробництва про війну. Тільки головними героями — і справжніми героями! — у них будуть переважно росіяни.

Люди з українськими прізвищами з’являтимуться на екрані лише в ролях жорстоких поліцаїв, жадібних інтендантів, підступних зрадників. Російська молодь вважатиме, що в Другій світовій війні перемогла Росія. А наші діти не знатимуть, що був такий легендарний льотчик Кожедуб — українець, ас, герой.

І це не журналістське перебільшення. Зуміли ж ми назвати першим українським космонавтом Каденюка. А Павла Поповича, який набагато раніше розбудив космос українськими піснями, ніколи не відхрещувався від свого народу і національної приналежності, начебто й не помічаємо. «Ну, це ж було за Радянського Союзу, він же був радянським космонавтом». Та яке має значення, коли це було і як його тоді називали? Він українець, і це головне.

Нещодавно в одній з російських газет з мільйонним тиражем, яка розповсюджується і в Україні, прочитала інтерв’ю зі знаменитим американським актором Томом Крузом. Журналіст поцікавився, чи знає голлівудська зірка щось про історію Росії і запитав зі сарказмом: «Ви, мабуть, думаєте, що в Другій світовій війні Америка перемогла?». «Ні, що ви, я знаю, перемогла Росія», — поспіхом відповів актор. І це надрукували. Байдуже, що обидві відповіді: «Америка» чи «Росія» були неправильні, бо в цій війні перемогли не Америка і не Росія, а СРСР (головним чином) і міжнародна коаліція країн-союзників.

І це лише квіточки. Ягідки будуть пізніше. Тільки чи посмакують вони нам, українцям, чи підуть на користь нашим нащадкам?

Якщо не хочемо пам’ятати, згадувати і славити героїв Другої світової війни, якщо обмежимося лише проведенням раз На рік поминальних служб на їхніх могилах, то «Вічну пам’ять» майбутнє заспіває вже для нас.

Аліса Мудрицька

0

Коментарі

Коментарів: 3

  1. Петро Шатрук
    Червень 16, 2009 о 18:35

    Я вражений що автор статти не заслиплений всякимы
    поглядами на исторични подии в нинишньому свити
    и справедливо вказуе , що вийна з фашизмом то и наша украинська вийна и героив украинцив в тий вийни не менше як и росиян.
    Я горжусь, що ще е свитли голови на наший гуцульщини.
    З глубокою повпагою – Шатрук ( родом з Яворова)

  2. Петро Шатрук
    Грудень 9, 2009 о 21:52

    А чи мало украйнцив Прикарпаття томились в нимецькых лагерах, а скильки вернулись з той вийны, а скилькы не вернулось- то чому вийна з фашизмом то не наша з вамы вийна?

  3. Петро Шатрук
    Грудень 9, 2009 о 21:58

    Приэднуюсь до коментарив Шатрука-Я теж Петро Шатрук и теж родом из Яворова

Написати коментар

Вам потрібно увійти, щоб написати коментар.