На культурному небозводі нашого народу найяскравіше сяє нам зоря Шевченкового таланту, цього гіганта духу нашої землі, могутнього дзвону нашої совісті. «У критичні години, — писав Борис Олійник, — коли йшлося бути чи не бути українцям не просто малоросами, а повноцінною нацією, народ народив Тараса Шевченка, який не лише нагадав чиїх батьків ми діти, а й усім подвижницьким життям і творчістю узаконив свій народ, як рівню серед рівних у світовому товаристві».

Нині Шевченків «Заповіт», Шевченкові «Минають дні, минають ночі», як і багато інших його безсмертних творів, промовляють до народів нашої планети десятками мов. Ці наснажені вічним вогнем поезії рядки, піднімають людей з колін, кличуть до правди, до справедливості. Чи не тому гаїтянський поет Р.Депестр сказав: «Шевченко з його сонячним темпераментом – це такий вогонь, який кидає свої відблиски на всі народи, що борються за справедливість і красу. Треба ширше відчиняти двері поетичному вітрові Шевченка».

Так, геніальний талант Шевченка виріс на виразному національному ґрунті, з’явився з болю і надій нашого народу, але його творчість, як і купол сонячного неба, належить всім. Ось як влучно сказав про це відомий білоруський письменник Янка Сіпаков: «Здається, Тарас Шевченко не міг народитися ніде, окрім своєї милої України. Ставши виразником найзаповітніших жадань свого народу, його голосом і слухом, він наблизився до усіх народів землі».

Кожна мати, кожна господиня чепурять свою домівку так, як бажає душа. Як, на її думку, найкраще, і як дають змогу статки. І завжди наші матусі, прибираючи світлички свої, неодмінно нарівні з іконами обрамлювали портрет Поета найкращими вишиваними рушниками.

Чим він зажив такої шани та всенародної любові?

Тим, що його думи та почуття злилися із народними, що став його голос голосом народу, мова його – мовою народною, гнів і болі народу – гнівом та болями його, співця Кобзаря.

Коло битого шляху народного життя, де росло житечко і просо, «на нашій, не своїй землі», посадив він свого Кобзаря, котрий мов той співочий трепетний жайворонок, що в’є гніздо при самому ґрунті.

Я глибоко переконаний: як материнське молоко потрібне кожній дитині, так батьківське Шевченкове слово – кожній родині, звичайно, передусім, в Україні.

Хто краще сказав про святість і високе покликання материнства, ніж Тарас Шевченко? Хто вділив дівчатам, жінкам, вдовам, скривдженим, покинутим, стільки ніжності й любові, як він, Великий Кобзар?! Ось за що любили і люблять його наші матері. І ось чому саме тепер треба прихилити нинішніх і завтрашніх матерів – до Шевченка. До його «Кобзаря» — цього морального кодексу нашого народу.

Як же його не прописати в кожній чесній родині, як не шанувати його в кожній оселі!

Він і сьогодні з нами – на святах і в буднях клопітливих.

Мирослав Лучко.

Facebook коментарі
 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *