Газета «Гуцульський край»

Часопис Косівського району (Архів до 2013 року)

Літературна сторінка

Квітень 2, 2009 | Коментувати | Переглядів: 2 394

Був бенефіс вітрильників зими
У обрисах сніжинок на вітрилах.
Зима ходила впереміж з людьми,
А манекени плакали в вітринах…
Сніжинки танули на магазиннім склі, —
Було так сумно від тепла чужого,
А вітер на білюсінькім коні
У ліхтарів напитував дорогу
Туди, за місто, де лише поля,
Та ліс дрімає в ночі на перині,
І празникують небо і земля,
З якогось дива так сп’янівши нині.
Женуть вітри нестримні, як табун, —
На ніздрях іній, ніби запах волі,
І тінями  надумані табу
Відсахуються на узбіччя долі…

Між нами ніч — глибока і густа —
Така коротка, а здається віком.
І лиш твоя далека нагота
Озветься словом — долинає криком.
Чужіший ночі досипає світ —
Дрімуча суміш єресі і віри.
Світанок тихо догорить, мов ґніт, —
Бо все навколо мусить стати сірим.
Я знов піду по лезах і ножах
Крізь свиту королівську, аби блазнем
Не почувалась зболена душа,
Чи в дужім тілі політичним в’язнем…
Не відвернись, не кинь, не розлюби,
Не пропади кудись забутим звуком —
Прости хоч ти, що ситої доби
Бунтую разом із голодним духом…
Вітри й вітри — дощі навкіс.
Гірка мелодія любові,
І наших рук сумний ескіз
В давно пожовклому альбомі.
Знайду обвуглені мости,
Підніму сонце із калюжі.
Не говори мені, що ти —
Лишень одна з моїх ілюзій.
Не говори, не признавайсь.
Не проклинай прозріння наше.
Мовчи, а чийсь найперший вальс
Тобі й мені про нас розкаже.
Чиясь збентежиться рука,
Хтось відповість на поцілунок.
Тебе чекаю, як штриха
У незакінчений малюнок.

Богдан Томенчук

*********

Інший час, то і дорога інша,
Інше небо дзвонить у ставі.
Вивернув бульдозер струхлі вишні
І на їхнім місці — зацвітуть нові.

Підійметься плем’я небувале,
По-новому виоре свій лан
І нові здолає перевали —
Ті, що наша сила не взяла.

Побіли, вдовице, білу хату
І моє волосся побіли.
Інші йдуть за мною, щоб кохати
Й підіймати сонце з ковили.

А ще трави мої не скошені
І дороги в клубок не змотані,
І земля, як весільне запрошення —
З пшеницевою позолотою.

Над моїми скрипками манливими
Ще смичкові підкручувать вуса.
Під моїми хмільними калинами
Ще дівчатам губити буси.

Ще далеко мені до вечора
Ще далеко й до житнього полудня.
І мені обпікає плечі
Дівочих долонечок полум’я.

Ми скидали на віз перегниле сіно.
І навіщо таке на фермі?
Сніжниця… Верлен почув би скрипок
голосіння,
А Гейне — плач феї.
А я питаю: навіщо це сіно гниле?
Навіщо це сіно гниле, бригадире?!
Ми ходим, як ходики… Регочеться клен,
Як ми латаєм на штанині колгоспу діри.
Дощем, дощем періщ
Землі натужену спину.
Батогом, — таку її в хрящ, —
Батогом — по синіх очах — конячину.
Дощем, дощем лущ
Сонце, в болоті захлюпане…
Петро Кирилів, як той хрущ, —
Від роботи… Дарма! Лущ
По синіх очах оцих трупів.
Лущ! Хай знають,
Що світ не зігнувся ще клюпою.
Син — в армію по Жовтневих…
Армія — танкова арія…
Лущ!
Хай знає: тяжко коневі,
Ще тяжче Росії тримати армію.
Лущ! а що сіно гниле… — в січкарню!
А січку присмачим мелясою.
Лущ!
Снігові хмари загонами карними —
По землі твоїй, Тарасе…
Кріпак!.. Читати Петрові ніколи —
Треба лущити коней.
Лущити так, щоб у столиці гикали
Палаци, міністри й цековські ікони.
Не тикнеться — не дасть бригадир,
Оцей оборонець гнилого сіна,
Оцей латівник колгоспівських дір,
Непрошений страж Росії.
Дощем, дощем періщ
Землі надірвану спину,
Впивайся, як кліщ,
В стегно дороги, людино!..

Тарас Мельничук

******

Україні

Не всі вернулися з Сибіру,
Не всі до хат своїх дійшли:
За непохитну, світлу віру
Навіки в землю полягли…
Кому судилось доживати,
Хто з пекла вирватись зумів,
Той нині може заспівати
Сумну мелодію рабів.
Соборна, славна, незалежна,
Вкраїно жовто-синіх днів,
В просторі Всесвіту безмежна,
Не забувай своїх синів!..
Не дай залишити свободу
І впасти в трави без мети…
…Бути героями народу!
Бути красивими, як ти!..

О, Карпати, з голосом трембіти
Вмієте ви жити і любити!
Вчусь і я горіти, а не тліти,
І температуру вчасно збити.
Як це добре, коли йдуть на поміч
Справжні друзі, а не вороги…
В таку пору й стіни в моїм домі
Сяють щастям знизу догори!..

Орися Яхневич

*****

Слова…

Слова, слова, кругом слова,
Слова одні, немов полова,
Повіє вітер — і нема
Нічого, крім пустого слова.

Звучить, як насмішка єхидна,
Прикрившись щирістю здаля,
Й повторюється ніби знову
Те, що забулося здавна!

Не треба забувати просто
Єдину істину таку:
Те, що приходить дуже легко,
Не ціниться ніким і ні в яку!

Хочеш, я буду поряд завжди

Хочеш, я буду поряд завжди —
Вчора, сьогодні, завтра?!
Хочеш, тихенько спитаю:
«Куди Поділася з серця гаряча ватра?»

Хочеш, ввечері на зірках
Я долю твою розгадаю.
Хочеш, прочитаю у твоїх очах
Тайну, яку не знаю?

Хочеш, розкажу тобі про те,
Як тягнуться дні поволі,
Хочеш, покажу тобі таке,
За що подякуєш долі?

Хочеш, я зникну з твоїх очей,
Пропаду у безвість глибоку,
Хочеш, я зроблю для тебе усе,
Щоб тільки щастя ходило збоку?

Ірина Шепетюк

*******

Не будь

Коли злетить остання маска осені,
З-під неї вигляне старе бліде лице;
Тоді, мабуть, зростуться верби косами
З своїм спадковим рідним озерцем…

Тоді, мабуть, оголені, зневажені,
Осміяні сторукі жебраки,
Заціпеніють, в сніг і лід запряжені,
Та не запалить їм ніхто свічки…

Тоді, мабуть, пташки, прибиті холодом,
Попадають бурульками у сніг, —
Йому лиш день,
а він вже став некрологом…
Він був таким…
Чи іншим бути міг?..

Минає сто століть: годинник цокає…
І кожен «цок», мов крізь долоню цвях..
Осіння смерть!
Лиш не ставай епохою!
Не будь лиш сіллю
у моїх сльозах…

В сльозі снігів
зоріють первоцвіти:
Вже хрест морозів
жде їх розп’яття.
Горіти важче —
легше тільки тліти;
Та що тоді вартує
це
життя?!

Мирослав Лаюк

*******

Я посилаю вам свої палкі вітання
Ох, злії язики
Думки і побажання,
Я посилаю Вам
Свої палкі вітання.

Щоб вистачило й вам добра,
Щоб не зростили ви людського зла,
Щоб розум завітав
До Вас у вашу душу.

Тепер я знаю і сказати  мушу,
Що тільки зло непокаянне
З душею творять злодіяння.

Оксана Васьків

0

Коментарі

Написати коментар

Вам потрібно увійти, щоб написати коментар.