Святковим залом лине символічний гімн української сім’ї – пісня «Родина» у виконанні незабутнього Назарія Яремчука. З цього музично-пісенного твору і розпочинається районний захід зі вшанування кращих подружніх пар, зайнятих у різних сферах діяльності. «Золотою» парою серед них є Андрій Васильович Глібчук та його дружина Світлана Миколаївна, які у жовтні цього року відзначать 50-річний ювілей подружнього життя. Вони запрошені на цей захід сектором у справах сім’ї, молоді та спорту райдержадміністрації (завідувач Михайло Мельничук). Ініціатор, сценарист і ведуча цього родинного свята, культорганізатор районного Народного дому Ярослава Галай, втілившись у роль журналіста, веде з Андрієм Васильовичем відверту й щиру розмову. Учасники заходу довідуються про його нелегку долю.


Народився А. Глібчук у Старих Кутах в 1935 році. У 1946-му, як і тисячі західноукраїнських підлітків з національно-свідомих родин, почав пізнавати жорстокий режим окупаційної більшовицької влади у далекій чужині. Туди його вивезли разом із матір’ю і двома сестрами. У концтаборі у Воркуті відбував ув’язнення батько, якого засудили у 1945 році. Ізольований від рідних, хлопчина п’ять років перебував у дитячому будинку в Караганді. Навчався у ремісничому училищі в Балхаші, працював там слюсарем з ремонту промислового обладнання. У 1955-59 роках служив у війську, брав участь у бойових діях в Угорщині в 1956-му. У 1959 році одружився із незвичайної краси дівчиною Світланою із Донеччини, яку доля теж повела до Сибіру. У 1960-му вступив у Карагандинський політехнічний інститут, у цьому ж році народився син Сергій (рівно через десять, в 1970-му, з’явилась на світ донька Наталія).

Після закінчення інституту працював старшим інженером тресту «Карагандатеплобуд» та Карагандинського «Держспецбуду» (будівництво шахт), головним технічним інженером з охорони праці обкому профспілки працівників будівельної галузі, завідувачем відділу Карагандинського обкому профспілок. Закінчив заочно Московську вищу школу міжнародного профспілкового руху, де здобув фах економіста.

Віддавши не за своєю волею чужині 47 років життя, Андрій Глібчук приніс їй і високу спортивну славу.

У 1956 році став майстром спорту з боксу. У 1959-му – призером першості Казахстану, в 1961-62 роках – призером першості СРСР, яку проводило ДСТ профспілок колишнього Союзу. Провів 128 боїв.

Був першим тренером бронзового призера Олімпійських ігор у Мехіко Володимира Мусалімова (1968р.). Особливих успіхів сягнув у суддівстві: отримав найвищий титул – суддя міжнародної категорії (АІБА). Судив міжнародні змагання з боксу в Канаді, Угорщині та інших країнах, на XXII Олімпійських іграх у Москві.

Дружина, закінчивши Фрунзенський інститут зв’язку в Киргизії, працювала інженером радіозв’язку Карагандинського управління зв’язку, начальником відділу капітального будівництва цього ж управління.

До рідних Старих Кутів Андрій Васильович повернувся разом зі Світланою Миколаївною, сином і донькою в 1993 році. В 1995-му почав займатись тренерською діяльністю. За 13 років під його наставництвом займались боксом 300 хлопчаків і юнаків. П’ять з них стали майстрами спорту, сім – кандидатами, 15 – переможцями та призерами першостей України серед юнаків.

Радіє Андрій Васильович за успіхи в українській філології свого онука Андрія, який разом з донькою Наталею мешкає в Києві. У конкурсах на краще знання української мови онук отримав перше місце в Шевченківському районі м. Києва та друге в Київській області, є членом Малої академії наук.

У Києві живе і син А. Глібчука – Сергій. Працює лікарем. Наталія – бухгалтером в одній із столичних фірм.

Внесок Андрія Васильовича у розвиток боксу, тренерської і суддівської діяльності високо оцінила обласна федерація з боксу. Вона прийняла рішення про проведення щорічного Міжнародного турніру, присвяченого Дню незалежності України, на призи судді міжнародної категорії Андрія Глібчука.

Сферу культури, а заодно і освіти, на родинному святі представляли Маркіян Михайлович Ковалюк та його дружина Євгенія Іванівна, яким судилось стати на весільний рушник 45 років тому. Вони теж зі Старих Кутів. Маркіян Михайлович – уродженець цього села, а Євгенія Іванівна — з Івано-Франківська. На захід приїхали разом із донькою Людмилою, до чудового голосу якої не дотягують чимало нинішніх заслужених. У цьому ще раз переконались учасники заходу, які із захопленням слухали пісню «Весна» у виконанні тріо Ковалюків.

Теж ведучий заходу, режисер народного самодіяльного театру «Роса» районного Народного дому Федір Галай з приємністю відзначив, що прізвище Маркіяна Михайловича відоме не лише у сценічних колах Косівщини та Івано-Франківщини, але й України, хоча за фахом він є учителем хімії, 26 років викладав цей предмет у Рожнові та Кутах. Уперше загравши на баяні десь у восьмому класі, не розлучається з ним і донині. Не закінчивши жодного музичного закладу, самотужки сягнув творчих висот, які недосяжні для багатьох фахівців, котрі отримали дипломи про закінчення музичного інституту чи консерваторії. Свідченням цього є музичні злети художніх колективів, які він створив, чи є їхнім художнім керівником, зокрема народні хорові чоловічі капели «Діброва» з Рожнова та «Черемош» із Кутів. «Діброву» створив у 1965 році спільно зі світлої пам’яті директором Рожнівського народного дому (в радянські часи клубу) Григорієм Ропарем на базі чоловічого хору, що практично розпадався. Вже в 1970 «Діброва» стала срібним лауреатом республіканського фестивалю у Києві. Того ж року республіканська комісія, до складу якої входили найвідоміші діячі культури України, присвоїла Рожнівській чоловічій хоровій капелі звання народної (тепер це звання присвоює область). У 1972 році «Діброва» стала бронзовим лауреатом республіканського фестивалю, а згодом – золотим на всесоюзному. Маркіяна Ковалюка в ті роки нагородили срібною, бронзовою та золотою медалями. Рожнів почав приваблювати до себе діячів культури: тут проводили всесоюзні семінари композиторів, кіностудія з Москви зняла фільм про капелу. Платівки з українськими піснями «Діброви» високо оцінила українська громада Канади: звідти надіслали нагороду для капели – Шевченківську медаль. Це була особлива радість і для Маркіяна Ковалюка, і його батька Михайла, який із 93-х прожитих років дванадцять відбув на каторзі у сибірській Воркуті.

Художнім керівником Кутської хорової капели «Черемош» М. Ковалюк є з часу її створення – з 1985 року. Вона – лауреат обласних і всеукраїнських конкурсів та фестивалів, гуцульських міжнародних фестивалів. Такий же славний шлях під орудою М. Ковалюка і народного жіночого вокального ансамблю «Ніжність» Старокутського народного дому.

Це дивовижно, але кожен художній колектив, до якого причетний М. Ковалюк, ставали і стають лауреатами щонайменше обласних конкурсів та фестивалів. Це хорові колективи колишнього Кутського лісокомбінату, села Кобак, Кутського СПТУ та інші. Учнівський хор Кутської школи-інтернату удостоївся честі бути лауреатом заключного обласного конкурсу, тобто вийти на всеукраїнський рівень.

Можна наводити дуже багато фактів із творчого життя, наділеного справді даром від Бога музиканта, співака, диригента й художнього керівника Маркіяна Ковалюка. Доля поєднала його із найвідомішими діячами культури України. У 60-ті роки він стажувався у нині заслуженого діяча мистецтв України Анатолія Авдієвського, підтримував дружні взаємини із Анатолієм Кос-Анатольським, Дмитром Луценком, Михайлом Ткачем, Анатолієм Пашкевичем та іншими.

Самому Маркіянові Михайловичу теж завдячують нині відомі діячі культури і артисти. Як згадує, був першим наставником для народного артиста України Василя Ватаманюка із Рожнова, заслужених артистів України Петра Букатчука, Василя Марчука, Тетяни Сандалович, які навчались у Кутській школі-інтернаті. Співала у хорі в Чернівцях під його орудою тоді викладач, а нині народна артистка Росії Сапожнікова. Навчаючись стаціонарно на хімічному факультеті Чернівецького держуніверситету, Маркіян Ковалюк керував мішаними хорами цього факультету та фінансового технікуму, чоловічим хором облфінвідділу.

При зустрічах із Маркіяном Михайловичем колеги й колишні вихованці висловлюють подив, що йому й понині не присвоїли звання заслуженого працівника культури України. Навіть не зробили цього до його 70-річчя, яке минуло 13 травня 2008 року.

У пісню залюблені і його дружина Євгенія Іванівна – учитель біології за фахом, відмінник народної освіти. Квартет у складі Маркіяна Михайловича, Євгенії Іванівни, Людмили і онука Маркіяна є лауреатами обласного фестивалю «Співоча родина», що проводився в Івано-Франківську. Дідусь радіє, що пісенну гілку Ковалюків продовжує онук, що він співає у народній чоловічій хоровій капелі «Черемош». Тут часто виконує сольні номери і Людмила. Як зізнається М. Ковалюк, поїхали вони удвох із нею на обласний фестиваль у Чернівці – повернулись звідти призерами. Людмила має вищу музичну освіту, викладач Кутської школи мистецтв, яка порівняно молода, але вже утвердилась як престижний музичний заклад.

Крім економічної, здобула музичну освіту і донька Наталія, яка мешкає у Івано-Франківську.

Співається у пісні, що «…з музики і з маляра та й не буде господаря». Та Маркіян Михайлович має справді «золоті» руки: збудував дві хати, спільно з батьком покривав їх бляхою, та ще й професіонально – у два замки. Він не запрошує нікого, щоб покласти підлогу, укласти плитку, чи вимурувати стіни із цегли – вміє це робити сам.

Третю подружню пару представляли Василь Кікоть і його дружина Галина. Торік вони відзначили 20-річний ювілей подружнього життя.

Познайомився Василь з Галиною в народному самодіяльному театрі районного Народного дому: у виставі «Ясенівські молодиці». Галина грала роль Ксенії, а Василь – журналіста місцевої газети Діодора Данилюка. Дівчина була пройнята мрією – створити сім’ю, народити і виховати дітей, збудувати дім. Вона повірила, що із чорнявим, надзвичайно скромним хлопцем із Города ця мрія здійсниться. Нині працює учителем молодших класів Яворівської школи донька Тетяна. Вона навчається на факультеті іноземних мов Прикарпатського національного університету. Десятикласниками Косівської гімназії є два сини-близнюки Тарас і Назарій. Від дідусів успадкували любов до музики: навчились грати на акордеоні, трубі і сопілці (улюблений музичний інструмент батька Галини – скрипка, Василів — любив акордеон).

Збудувало подружжя Кікотів у Городі гарної гуцульської архітектури дерев’яну домівку. Тут і мешкають. Галина працює бібліотекарем відділу обслуговування читачів центральної районної бібліотеки. Народилась вона у селі Гриняві Верховинського району. Але, як згадує, коли їй був десь рочок, виїхали на проживання в рідний край її матері Ганни – село Шевченкове Новомиколаївського району Запорізької області. Мати змалку навчала пісень запорізького краю, разом із батьком водила її місцями козацької слави. У час жнив тато любив її брати з собою на комбайн, і дівча тішилось неозорними золотими ланами. У Шевченковому дівчина навчалась в українській школі, співала в учнівському хорі. У 1982 році батьки знову повернулись у Гриняву. Галина закінчила бібліотечний відділ Калуського культосвітнього училища.

З нею цікаво розмовляти про українську і світову класику, на теми філософії і духовності. Вона є добрим порадником для студентів. Хто знає її – вражається її привітністі і ввічливості.

– Так батьки навчали: бути врівноваженою, шукати взаєморозуміння, вміти вислухати інших і прощати будь-які образи, — зізнається Галина.

Ці основи християнської духовності вона разом з чоловіком Василем заклала і в своїх дітях.

Василь народився у мистецькій сім’ї відомого художника-кераміка, члена Спілки художників України Михайла Кікотя. Він на очах хлопчини творив цікаві скульптурні композиції та інші виставкові і вжиткові роботи. До речі, теж був одним із найкращих акторів народного самодіяльного театру районного Народного дому. В усьому скромний, ввічливий, вражав навіть підлітків своїм шанобливим ставленням до них, він на сцені дивовижно талановито перевтілювався у комедійний образ, змушуючи зал раз у раз вибухати сміхом. Був відзначений республіканським журі як кращий актор згаданого театру. Він не терпів халтури й бездарності ні в чому.

Від нього Василь і успадкував характерну рису: до створення кожної мистецької речі ставитись зі святістю, вкладати у неї максимально і душу, і талант. Можливо й тому Василь рідко вдавався до виставкових робіт. Є учасником персональної виставки свого батька у м. Коломиї з нагоди його 50-річного ювілею.

Василь весь віддавався творчій та виробничій роботі в керамічній майстерні художньо-виробничого комбінату: його роботи відібрали на експорт у Голландію. У комбінаті він відпрацював 22 роки. Якщо відверто, то Василь Кікоть – людина невикористаних творчих можливостей, яка мала всі шанси бути сьогодні заслуженим майстром народної творчості України. Можливо, він ще повернеться до творчості і скаже своє слово в мистецтві кераміки.

Ось так коротенько про долю трьох подружніх пар.

Від імені сектора у справах сім’ї, молоді та спорту Олександра Шиндро вручила їм цінні подарунки. Разом із директором районного Народного дому Василем Звіздариком нагородили грамотами сектора та згаданого районного закладу культури.

Галина Кікоть ознайомила учасників цього районного заходу «Родинне свято» із літературою про сімейні взаємини та виховання дітей, зокрема із книжкою «Все починається з родини» професора Степана Геника.

На світлинах: подружжя Андрія і Світлани Глібчуків, сімейне тріо Маркіяна, Євгенії та Людмили Ковалюків, подружжя Василя і Галини Кікотів.

Василь Глібчук.

Фото Олександри Шиндро.

Facebook коментарі
 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *