Газета «Гуцульський край»

Часопис Косівського району (Архів до 2013 року)

Вони боролися за волю України

Лютий 9, 2009 | Коментувати | Переглядів: 1 499

Минулого не повернути, але в нього можна зазирнути, його потрібно знати. Про нього ми дізнаємося з різних джерел, та найбільш цінними є спогади реальних людей, які не за книжкою можуть розповісти про давні події, поділитися власними спостереженнями і думками…

Учні 9-А класу Косівської ЗОШ №2 мали чудову можливість безпосередньо поспілкуватися на відкритому уроці з Мирославом Васильовичем Симчичем.

Мирослав Васильович народився 5 січня 1923 в с. Вижньому Березові.
З дитинства мріяв стати «козаком і вигнати всіх чужинців з України». 1941 на власні очі бачив людей, закатованих «червоними визволителями», які поспіхом відступали. Того ж року став членом молодіжної організації ОУН у с.Вижньому Березові. 20 жовтня 1943 вступив до УПА, в лавах якої воював до 1948 року. В одному з боїв зі своєю сотнею розгромив полк, який під командуванням генерал-майора С.Дергачова прямував на каральну операцію в с. Космач. Цей бій М. Симчич називає так: «Мій коронний бій з московськими імперіалістами».

Симчич («Кривоніс») воював у лавах УПА шість років. 4 грудня 1948-го року його арештували. Загалом у радянському ув’язненні провів 32 роки 6 місяців і 3 дні. Ще рік перебував під наглядом. Дивом вижив у жахливих умовах етапів і таборів. За ці роки зробив такий висновок: «Чим довше я живу, тим більше переконуюся, що тільки боротьба і перемога можуть принести щастя нашому народові».

Молодий духом і завзятий, у свої 86 він емоційно розповідає про події тих років. Поринемо у спогади разом з ним.

— Хто прищепив вам любов до Батьківщини: в сім’ї чи, може, в школі?

— Я ходив до так званої «рідної школи». Це був приватний навчальний заклад, який утримувався за кошти внесків усіх батьків. Змалку ми виховувалися в українському дусі. Всі предмети викладали українською мовою, з третього класу ми почали вивчати історію України, що дало змогу зрозуміти, хто я такий, усвідомити, що я — українець. Все це і пробудило в мені національну свідомість.

— Розкажіть про свій найвідоміший бій у Космачі.

— У Космачі до 1945-го року більшовицька нога не ступала. Але так не могло тривати довго — у зайд були значно більші сили. Загарбники почали гуляти: самогон шукати, жінок ґвалтувати. Тоді наші вояки їх оточили й «молотили» три доби. Совітам прислали підкріплення. На підходах до Космача ми зробили засідки. Моя сотня прикривала дорогу з боку Коломиї. З усіх сторін — гори, а на закруті, на річці — міст дерев’яний. Махом його розкидали, засіли й чекали до ранку. А мор-р-роз такий, — ну як на зло! Бачимо, їде один студебекер, другий… Усередині колони — легковик з генерал-майором С. Дергачовим. Про те, хто був у цьому автомобілі, я дізнався згодом. Розвідку енкаведистів повстанці пропустили без пострілу. Решта військових сформувала пішу колону. Розвернутися їм було нікуди. Тоді ми й дали про себе знати – стріляли з усіх боків. За 2,5 години, поки тривав бій, ми їх там посікли всіх. Крім генерала Дергачова і начальниці санчастини дивізії, яка з ним була в легковику, загинули ще 376 енкаведистів. А 50 важкопоранених в Коломиї і Станіславі померли в шпиталях.

— Скільки всього боїв на вашому рахунку?

—    1968 року моя карна справа мала сім томів. То там нарахували 42 бої. Але, сказати по-правді, їх було більше — за 6 років війни було всього чимало. Як не ти б’єш, то тебе б’ють. Спокою нема ніколи.

— Що би ви хотіли сказати сьогодні українській молоді?

— Якщо хлопці і дівчата вважають себе національно свідомими, то треба закріпити це відчуття на все життя. Потрібно виховати в собі силу волі, силу духу. Завжди, хоч як би було важко, як би було довго, треба йти вперед, продовжувати те, що почали наші прапрадіди. Ми зараз маємо незалежну державу, про яку мріяло та боролося не одне покоління українців. Та, на жаль, тих, хто брав безпосередню участь у національно-визвольній боротьбі, залишились одиниці. На плечі теперішньої молоді лягає відповідальність за подальшу долю України, за збереження надбань багатолітньої боротьби.

У січні 2008 року у м.Коломиї встановили пам’ятник борцям за незалежну Україну, учасникам підпілля і повстанського руху, прообразом якого став Мирослав Симчич. У цієї людини можна багато чого навчитися. Він і зараз продовжує багатолітню справу. Його незламність духу варта великої пошани.

Сьогодні ми низько схиляємо голову перед вами, Мирославе Васильовичу, за ваш внесок в національно-визвольну боротьбу, за ваш героїзм, за вашу відданість українському народу.

Тетяна Павлюк,
учениця 11-А класу Косівської ЗОШ №2

0

Коментарі

Написати коментар

Вам потрібно увійти, щоб написати коментар.